Костянтин Л.

Російська політика мілітаризації щодо Криму була оголошена «реакцією безпеки» Москви як «протидія до розширення НАТО». Після Революції гідності Україна офіційно проголосила курс на інтеграцію до Європейського Союзу (ЄС) та НАТО. Сучасний розвиток подій не підпадає під російську військову доктрину повного контролю над пострадянським простором. За цих обставин Росія оголосила нібито «ризики насильства проти російськомовного населення в Україні» (повністю відсутні в реальності) як «виправдання» для окупації Криму та вторгнення на східні території України.

За допомогою методів гібридної війни півострів був незаконно окупований через нібито відповідальність «захищати російськомовне населення та етнічних росіян, які проживають у Криму». Однак справжній інтерес до спроби анексії полягає у Чорноморському флоті Росії, який є військовою силою російської експансії в регіоні. Незважаючи на її високу вартість, Росія продовжує гібридну війну та нарощування військ у Криму як частину нової військової доктрини та декларування «безпеки через протидію» НАТО. Така наростаюча мілітаризація була засуджена світовим співтовариством.

Після кількох років переговорів про Угоду про асоціацію з ЄС колишній президент України Віктор Янукович відмовився підписати її в листопаді 2013 року. Натомість йому пообіцяли 15 мільярдів доларів позики з подальшою інтеграцією до зони Євразії під керівництвом Москви. Одностороннє рішення президента не підтримало населення України, і в результаті українці вийшли на вулиці та вимагали відновити тісніші стосунки з ЄС замість Росії. Насильство уряду проти протестуючих призвело до посилення протестів, що врешті-решт спричинило зміну уряду – Революцію Гідності. Новий уряд пообіцяв реформи в Україні та подальшу інтеграцію з ЄС.

Поточний сценарій не відповідав російському «регіональному баченню», і Москва засудила діючий український уряд та розглядала їх як «агентів ЄС та США», які пообіцяли підтримку українського проєвропейського вектору розвитку. Врешті-решт це загрожувало «безпеці російської військової доктрини», тому Путін відповів незаконною спробою анексії Криму через втрату сфери впливу на пострадянському просторі та «лояльного» українського уряду.

Росія зобразила український проєвропейський уряд як «ультраправу групу», яка нібито «здійснюватиме насильство проти російськомовного населення» в Україні зокрема в Криму. Отже, Москва використовувала імітацію «загрози» з боку України та хаосу для здійснення незаконних дій у Криму та на сході України як «виправданий» акт щодо «захисту» «руського миру» (тобто «транснаціонального та мовного простору для всіх етнічних росіян, російськомовних та тих, хто залишається вірними російській державі»). За цих обставин на півострові з’явились «невідомі воєнізовані групи», «маленькі зелені чоловічки», які були головною гібридною силою проведення референдуму в Криму.

Спочатку Путін заперечував присутність російського спецназу в Криму, але врешті-решт він визнав переміщення російських військ на півострів [9]. Справді, у судовій справі № 20958/14, «Україна проти Росії» (щодо Криму), Європейський суд з прав людини дослідив заяву Путіна в ніч з 22 на 23 лютого 2014 року керівникам силових структур Російської Федерації про те, що він прийняв рішення «розпочати роботу з повернення Криму до Російської Федерації» та його інтерв’ю від 17 квітня 2014 року телеканалу «Росія», де заявлялося наступне: «…російські військові підтримали сили самооборони Криму. Вони діяли цивілізовано, але рішуче та професійно».

У зв’язку з цим ЄСПЛ надав особливу вагу висловленому визнанню того, що Російська Федерація «роззброїла військові частини української армії та правоохоронних органів» та що «російські військові підтримали сили самооборони Криму», що посилило позицію України у цій судовій справі [12].

В результаті організованого за допомогою російських військ фейкового «референдуму» було оголошено, що «96,77 % виборців віддали свої голоси за возз’єднання з Росією» [1]. У той же час Рада Президента Російської Федерації з питань громадянського суспільства і прав людини зазначила, що нібито «не більше 60 % голосів висловилися за анексію», а «явка виборців» становила не більше 30 % [6]. Врешті-решт, незаконна спроба анексії Криму відбулася в березні 2014 року, в результаті чого були застосовані санкції, міжнародний осуд та подальша напруга та мілітаризація півострова.

Москва наголосила на «історичних та культурних зв’язках» між Росією та Кримом як на виправдання «захисту етнічних росіян та російськомовних» від проєвропейського впливу і використовувала збройні війська для окупації території з подальшим фейковим «включенням» до складу Російської Федерації. Проте є обґрунтована підстава вважати, що однією з основних причин спроби анексії була важливість російського Чорноморського флоту, що базується в Криму як «протидія присутності» НАТО. За словами Нільссона [8], Росія вважає флот «захисником російської нації», який «мілітаризував питання» захисту «російської діаспори» в Україні та Грузії [1]. Отже, окупація півострова має політичну (представлену як фейкові «культурні, історичні причини» та «прихований гніт російськомовного населення») та військову складову.

Незаконною спробою анексії Криму Росія продемонструвала явні неоімперські амбіції у так званому «близькому зарубіжжі». Росія побоюється, що український уряд за підтримки ЄС та НАТО зменшить вплив Москви в Чорноморському регіоні шляхом вичавлення з Криму Чорноморського флоту. Росія використала фейкове «приховане пригнічення російськомовного населення» як підставу для вторгнення в Крим, щоб розширити свій вплив на Керченську протоку, Азовське та Чорне моря. На думку Гарднера [3], спроба анексії півострова та втручання на сході України продемонструвала «повний провал НАТО, ЄС та Росії щодо переговорів про нову євроатлантичну архітектуру безпеки після холодної війни».

Москва розглядала український проєвропейський вибір як потенційну «загрозу безпеці» та втрату впливу в регіоні. США та НАТО заявили про свою повну підтримку суверенітету та територіальної цілісності України в її міжнародно визнаних кордонах. Москва активізувала імперські амбіції створити «новоросію», регіон півдня та сходу України, підтримуючи там власну гібридну війну та пропаганду; проводила подальше нарощування військ (мілітаризацю) в Криму, незважаючи на високі витрати та подальшу напругу в регіоні.

Москва розглядає світовий порядок з точки зору безпеки та біполярності там, де присутність НАТО та США є «неприйнятною». Відповідно до доктрини Примакова Росія наполягатиме на своєму домінуванні на пострадянському просторі з подальшою його інтеграцією до Росії, а запорукою багатополярного світу вважає протидію розширенню НАТО [10].

Зрештою, мілітаризація Криму в рамках доктринальної політики Москви, на жаль, є реальністю завдяки перспективам «безпеки». Схоже, «небезпека» має політичне коріння, оскільки Москва розглядає Захід як ключове джерело «міждержавної напруженості» в Європі, що зазіхає на «російський мир». Отже, Росія буде продовжувати використовувати військову та невійськову тактику, щоб утримати контроль над Кримом. З 2014 року вони активно проводять переміщення населення півострова, де військові та їхні родини складають велику хвилю людей, відправлених для переселення в Крим. Тисячі нових квартир будуються у містах та селищах для новоприбулих військових [7].

Росія продовжуватиме порушувати згуртованість НАТО своїм військовим домінуванням у регіоні, а метою стримування НАТО буде демонструвати, що використання сили більше неможливе для вирішення політичних проблем. Для російського військового керівництва розширення НАТО – це перш за все військова загроза, а Революція Гідності в Україні, інтеграція в ЄС та сприяння демократії з боку Заходу є однією з основних оцінок загроз. Згідно з російською військовою доктриною, НАТО повинна вважатися як «військова небезпека» та «військова загроза» Росії. З точки зору НАТО, російська схема безпеки може бути реалізована лише за рахунок інших країн [11]. З цієї причини мілітаризація Криму є питанням російської «безпеки» та протидії НАТО в Чорноморському регіоні для незмінного панування у ньому.

Російські офіційні доктрини безпеки детально викладені в її Військовій доктрині 2014 року, Стратегії національної безпеки 2015 року та інших документах, як Концепція зовнішньої політики 2016 року, Військово-морська стратегія 2017 року та Принципи стратегії стримування ядерних сил 2020 року [2]. Основою нової доктрини є новий спосіб ведення війни – використання гібридних методів та техніки ведення війни. Як зазначав російський начальник Генерального штабу Валерій Герасимов, правило війни істотно змінилося і перейшло від використання збройних сил, що є жорсткою формою, до гібридної війни, яка є м’якою силою. Гібридна війна передбачає, що сучасна війна базується на широкому застосуванні політичних, економічних, інформаційних, гуманітарних та інших невійськових заходів [5].

Російська військова доктрина розглядає як військову небезпеку «порушення прав громадян та людей у колишніх радянських республіках, які етнічно чи культурно ідентифікують себе з Росією». Цю зовнішньополітичну концепцію схвалив президент Володимир Путін [5]. Остання версія передбачала використання збройних та інших сил для «гарантування захисту російськомовного населення та етнічних росіян, що перебувають за межами Російської Федерації». Безсумнівно, це означає, що Росія ніколи не визнає фактичного рівня мілітаризації Криму, оскільки воно є прихованим за своєю природою та здійснюється в поєднанні з інформаційною пропагандою та використанням невійськової техніки, дезінформацією та асиметричними операціями для поширення ефективного контролю над окупованою територією.

Явна російська політика мілітаризації щодо Криму засуджена ООН 2018 року, коли Генеральна Асамблея прийняла першу резолюцію 73/194 з проблеми мілітаризації Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, Україна, а також частини Чорного та Азовського морів, після чого була схвалена друга резолюція, 74/17. Третя резолюція 75/29 була прийнята 7 грудня 2020 року та відмічала проблеми безпеки та «нарощування сил та проведення російських військових навчань у Чорному та Азовському морях» та «прогресуючу мілітаризацію Криму Російською Федерацією як окупаційною державою» [4]. Очевидно, що мілітаризація – це навмисна політика Росії щодо Криму, оскільки міжнародна спільнота спостерігає за посиленням військової присутності РФ на півострові та засуджує її.

16 грудня 2020 року Велика палата Європейського суду з прав людини у своєму рішенні про прийнятність у справі № 20958/14, Україна проти Росії (щодо Криму) також вивчала питання посилення військової присутності російських військ в Криму. Росія визнала у цій справі збільшення кількості військовослужбовців у Криму, «не надавши жодних пояснень правової основи, на якій це збільшення мало місце». Суд встановив, що посилення військової присутності Російської Федерації в Криму було «як мінімум значним».

Більше того, Суд вважав, що «в “Угодах про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України” немає нічого, що можна трактувати як таке, що дозволяє російським військовим частинам будь-які функції охорони правопорядку чи громадського порядку в Криму» [12]. Часткова прийнятність справи стала важливим кроком у процесі деокупації, у визнанні посилення необґрунтованої військової присутності російських військ та незаконності спроби анексії Криму.

Російська політика мілітаризації щодо Криму є безперечним фактом, і міжнародна спільнота має продовжувати підтримувати суверенітет та територіальну цілісність у межах міжнародно визнаних кордонів України. Загалом, ми можемо назвати це політикою невизнання для окупованого Криму. Безкарність за незаконну спробу анексії Криму та агресію на сході України може стати поганим прецедентом для подальшої стабільності в регіоні та Європі.

Інтеграція України до ЄС та НАТО стала важливим подразником сприйняття російської «безпеки» та «подальшої співпраці», і така інтеграція наразі є життєво важливою для реагування на триваючу агресію. НАТО потрібно переглянути свою прихильність колективній обороні та збільшити свою спроможність на східному кордоні. ЄС слід продовжувати працювати над зусиллями щодо сприяння демократії та реформам в Україні для підвищення стійкості державності. Величезна увага повинна приділятися протидії заходам проти гібридної війни в Україні, зокрема в Криму, та просуванню українських міжнародних медіа-платформ, які могли б ефективно реагувати на російську пропаганду.

Міжнародне співтовариство має продовжувати заявляти, що не буде терпіти мілітаризацію Криму. Велику увагу слід приділити нещодавнім резолюціям ООН та рішенню ЄСПЛ щодо прийнятності щодо подальшого формування політики. ОБСЄ має здійснити моніторингову місію в Криму з метою аналізу та нагляду за демілітаризацією на окупованих територіях.

Мілітаризація Криму – це стратегічна політика Росії щодо збереження влади над Чорноморським регіоном. Москва вважає, що інтеграція України до ЄС та НАТО є екзистенційною «загрозою безпеці» та домінуванню Росії на пострадянському просторі. Незаконна спроба анексії Криму – це не жест для захисту штучно створеного образу «пригноблення російськомовного населення», а військова політика щодо збільшення військової присутності в регіоні.

Це було відповіддю на проєвропейський вибір інтеграції та незаконним актом агресії проти суверенної держави. Генеральна Асамблея ООН втретє засудила навмисну мілітаризацію півострова. ЄСПЛ визнав безпідставне збільшення військової присутності російських військ і вважає, що ніщо не може трактуватися як таке, що дозволяє російським військовим частинам виконувати будь-які функції поліції або громадського порядку в Криму. Рекомендується чинити тиск на росіян, дотримуватися політики невизнання окупованого Криму, підтримувати реформи в Україні та розгортати моніторингову місію ОБСЄ з питань демілітаризації для подальшого нагляду за цим питанням.

Тож ми можемо запропонувати такі тези. Російська політика мілітаризації щодо Криму заявляється як реакція Москви на «безпеку» та засобом «протидії» до розширення НАТО, що є нібито «військовою небезпекою» та «військовою загрозою» для Росії. Але фактично це стало знаряддям подальшої російської агресії. Революція гідності не підпадала під російське «бачення регіональної безпеки», Москва засудила діючий український уряд і розглядала їх як «агентів ЄС та США», які пообіцяли підтримку українському проєвропейському вектору розвитку. Існує розумна підстава вважати, що однією з основних причин незаконної спроби анексії була значущість Чорноморського флоту Росії, що базується в Криму як «противага присутності» НАТО, але фактично як знаряддя експансії Росії у регіоні.

Основою нової російської військової доктрини є новий спосіб ведення війни – використання гібридних методів та техніки ведення війни, пропаганда, дезінформація та асиметричні операції. Російська політика мілітаризації щодо Криму – це безперечний факт, який засуджується ООН та визнається ЄСПЛ. Міжнародне співтовариство має продовжувати політику невизнання замаху на анексію окупованого Криму.

Бібліографія

1. Biersack, J., O’Lear, S. (2014). The geopolitics of Russia’s annexation of Crimea: Narratives, identity, silences, and energy. Eurasian Geography and Economics, 55(3), 247-269. doi:10.1080/15387216.2014.985241

2. Bowen, A. (2020). Russian Armed Forces: Military Doctrine and Strategy. Congressional Research Service.

3. Gardner, H. (2016). The Russian annexation of Crimea: Regional and global ramifications. European Politics and Society, 17(4), 490-505. doi:10.1080/23745118.2016.1154190

4. General Assembly resolution 75/29, Problem of the militarization of the Autonomous Republic of Crimea and the city of Sevastopol, Ukraine, as well as parts of the Black Sea and the Sea of Azov, A/RES/75/29 (7 December 2020), available from undocs.org/en/A/RES/75/29.

5. Gerasimov, V. (2013). The value of science in foresight. New challenges require a rethinking of the forms and methods of warfare. Retrieved December 04, 2020, from https://www.vpk-news.ru/articles/14632

6. Gregory, P. (2014, May 06). Putin’s ‘Human Rights Council’ Accidentally Posts Real Crimean Election Results. Retrieved December 23, 2020, from http://www.forbes.com/sites/paulroderickgregory/2014/05/05/putins-human- rights-council-accidentally-posts-real-crimean-election-results-only-15-voted- for-annexation

7. Klymenko, A. (2019, August 29). The Militarization of Crimea under Russian Occupation. Retrieved December 23, 2020, from https://www.atlanticcouncil.org/in-depth-research-reports/issue-brief/the- militarization-of-crimea-under-russian-occupation/

8. Nilsson, R. (2013). Russian Policy Concerning the Black Sea Fleet and its Being Based in Ukraine, 2008–2010: Three Interpretations. Europe-Asia Studies, 65(6), 1154-1170. doi:10.1080/09668136.2013.813119

9. Reuters. (2014). Putin admits Russian forces were deployed to Crimea. Retrieved December 23, 2020, from https://www.reuters.com/article/russia-putin-crimea- idUSL6N0N921H20140417

10. Rumer, E. (2019). The Primakov (Not Gerasimov) Doctrine in Action. Retrieved December 23, 2020, from https://carnegieendowment.org/2019/06/05/primakov-not-gerasimov-doctrine-in-action-pub-79254

11. Sherr, J. (2018, July 27). The Militarization of Russian Policy. Retrieved December 23, 2020, from https://www.gmfus.org/publications/militarization-russian-policy

12. The European Court of Human Rights (December 16, 2020). Ukraine v. Russia (Re Crimea), no 20958/14. Retrieved January 17, 2021, from Http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-207622