Катерина Я.

14 січня 2021 року Велика Палата Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) визнала «кримську» міждержавну заяву України до Росії частково прийнятною. Це, як наслідок, дозволяє Суду розглянути її по суті та прийняти кінцеве рішення про те, чи мали місце в Криму заявлені Україною системні порушення прав людини, закріплених у Європейській конвенції з прав людини (ЄКПЛ).

Рішення ЄСПЛ стало черговою масштабною міжнародно-правовою невдачею гібридних методів війни Російської Федерації (РФ) проти України, які супроводжуються «допомогою» РФ у реалізації «волевиявлення» підконтрольних нею виконавців – окупантів та інтервентів за умов тиску та залякування населення й агресивної пропаганди. Наслідками цього стали посягання на державні кордони та територіальну цілісність України, тимчасова окупація Криму та частини Донбасу.

Адже раніше проміжні рішення на користь України вже винесли Міжнародний Суд ООН у справі щодо расової дискримінації кримчан та Міжнародний трибунал з морського права у справі захоплення українських кораблів, а також низка міждержавних інвестиційних арбітражів.

Нагадаємо, що у грудні 2020 року прокурор Міжнародного кримінального суду повідомила про завершення попередньої експертизи справи «Ситуація в Україні», спричиненої військовою агресію РФ у Криму та на Донбасі та про передачу матеріалів експертизи до Палати попереднього провадження суду. Саме ця палата ухвалить остаточне рішення про відкриття провадження та про початок повноцінного розслідування найтяжчих міжнародних злочинів – військових злочинів та злочинів проти людяності, вчинених на захоплених територіях України.

Передумови

13 березня 2014 року Україна звернулась до ЄСПЛ із першою заявою, яка стосувалась подій у Криму та в наступному Донбасі. У подальшому, 26 серпня 2015 року така позиція була доповнена наступною міждержавною заявою України. ЄСПЛ у 2018 році об’єднав кримську складову цих двох заяв, передав її на розгляд Великої Палати, та у 2018-2019 роках отримав у цій справі позиції обох держав. Україна повідомила Суду, що РФ з 27 лютого 2014 року вдалась до екстериторіальної юрисдикції щодо Криму та вчинила на півострові так звану «адміністративну практику» у вигляді чисельних порушень Конвенції.

Україна зазначала, що використання такого методу захоплення півострова супроводжувалось застосуванням Росією воєнної сили. Це й захоплення російськими військовими угрупованнями, «зеленими чоловічками» будівель влади, проведення диверсійних операцій, встановлення контролю над ключовими сухопутними, морськими та повітряними об’єктами півострову, блокування місцевих українських військових сил та «призначення» в Криму маріонеткових «посадовців», фактично підконтрольних російській владі.

Заяви України підтверджувались чисельними доказами вбивств цивільного населення та посадових осіб, жорсткого поводження з проукраїнськими активістами та кримськими татарами, нападів та викрадень журналістів, релігійних діячів та діячів культури, примусового нав’язування місцевому населенню «російського громадянства» та вилучення приватної власності.

Україна констатувала, що наслідком цих діянь підконтрольних РФ сил стало порушення таких статей ЄКПЛ, як: право на життя (стаття 2); заборона нелюдського поводження та катувань (стаття 3); право на свободу та безпеку (стаття 5); право на справедливий суд (стаття 6); право на повагу до приватного життя (стаття 8); свобода віросповідання (стаття 9); свобода вираження поглядів (стаття 10); свобода зібрань (стаття 11); заборона дискримінації (стаття 14), право власності (стаття 1 Протоколу № 1); право на освіту (стаття 2 Протоколу № 2) та свобода пересування (стаття 2 Протоколу № 4).

11 вересня 2019 року відбулося відкрите слухання справи щодо її прийнятності, остаточне рішення по якій було прийнято 16 грудня 2020 року та проголошене 14 січня 2021 року.

Результати слухань

Оголошеним рішенням ЄСПЛ погодився розглянути заяву України по суті, обґрунтувавши це тим, що ним отримано достатньо доказів здійснення російського ефективного контролю над Кримом у період з 27 лютого 2014 року, коли російські інтервенти захопили органи влади автономії, і до 26 серпня 2015 року – дати подання другої заяви.

ЄСПЛ погодився розглянути обвинувачення України проти Росії за такі ключові порушення Конвенції як:

– насильницькі викрадення та відсутність їх ефективного розслідування (стаття 2);

– жорстке поводження (стаття 3);

– незаконне затримання та тримання під вартою (стаття 5);

– правосуддя незаконних «судів», що створені та діють за законодавством РФ (стаття 6);

– незаконне автоматичне нав’язування «російського громадянства» (стаття 8);

– свавільні обшуки приватних будинків (стаття 8);

– переслідування і залякування релігійних лідерів, які не належать до Московського патріархату, обшуки церков та мечетей, конфіскація релігійної власності (стаття 9);

– утиски неросійських медіа (стаття 10);

– заборона публічних зборів та мітингів, залякування та затримання організаторів (стаття 11);

– утиски кримських татар (стаття 14);

– експропріація приватного майна без компенсацій у громадян та компаній (стаття 1 Протоколу № 1);

– утиски у школах української мови та переслідування україномовних дітей (стаття 2 Протоколу № 1);

– обмеження свободи пересування між Кримом та материковою частиною України в результаті встановлення Росією кордонів (стаття 2 Протоколу № 4).

Таким чином ЄСПЛ визнав відповідність заяви України одному з основоположних конвенційних фільтрів прийнятності – вичерпання національних засобів захисту. РФ закидала, що нібито у цій справі такими критеріями повинні були стати звернення України до «російських судів та правоохоронних органів». Проте суд встановив, що у питанні Криму мала місце згадувана адміністративна практика – повторність порушень вище вказаних прав людини, що віддзеркалилася і на підконтрольних РФ органах та структурах. Тобто ЄСПЛ визнав, що проходження Україною «судових інстанцій» РФ не було потрібним, та що узагалі сама діяльність «російських судів» в Криму має бути розглянута як порушення ЄКПЛ.

Разом із тим, Велика Палата відмовилася надалі розглядати надані у цій справі аспекти вбивства цивільного населення у Криму та відсутності їх ефективного розслідування, а також затримання, залякування та вилучення обладнання у іноземних журналістів. ЄСПЛ зайняв цю позицію через те що кількість доведених Україною вказаних фактів не відповідала іншому критерію прийнятності а саме – системності порушень.

Дійсно, прикладом, фактів нападів на іноземних журналістів було небагато – через обмежену кількість самих таких кореспондентів у Криму. А значну частину очевидно вбитих українських патріотів, через переховування та знищення у Криму їх тіл, ЄСПЛ буде розглядати – але як їх насильницькі зникнення. Також ЄСПЛ визначив як не доведену Україною «націоналізацію» РФ власності українських військових. Водночас усі ці порушення Суд може та буде розглядати у індивідуальних заявах їх жертв проти РФ.

Наслідки

Більш того, цим рішенням ЄСПЛ фактично вказав, що ні про яке «мирне волевиявлення» місцевого кримського населення у період з 27 лютого 2014 року до 16 березня 2014 року не може бути мови, адже півострів вже був під контролем РФ. Також Суд узагалі відмовився визнавати територіальну юрисдикцію РФ над Кримом як нібито «територією РФ». Також Суд встановив наявність ознак порушення прав людини у Криму, докази яких буде досліджувати найближчі роки. Також ЄСПЛ цим рішення надав поштовх подальшим індивідуальним процесам кримчан  проти РФ, яких у Страсбурзі вже перебуває більше тисячі. Відтепер, прогнозується, що ця цифра лише буде зростати.

Хоча ЕСПЛ не має юрисдикції надавати оцінку російській агресії та замаху на анексію Криму, він фактично буде зобов’язаний окреслити рівень «законності» «судів», які діють у Криму. Також Суд має вирішити – чи обмежується свобода пересування через статус встановленого Росією «кордону» між Україною та Кримом, та що Росія для силоміць депортованих до неї кримчан є саме іноземною країною.

Відтак, знадобилось більше шістьох років для того, щоб світ не лише у політичному вимірі, а мовою обов’язкових міжнародних рішень визнав факт протиправної військової присутності РФ в Україні, силового захоплення Кремлем півострову. Звісно це спростувало тези Росії про її нібито «технічну» допомогу у «реалізації волевиявлення» кримчан. Хоча тепер для винесення рішення по суті може пройти декілька років, Україна цими послідовними кроками, шляхом звернення до усіх можливих міждержавних судових установ, у правовому полі реалізовує заходи з повернення Криму та відновлення прав кримчан.

Звичайно, РФ може заявляти що вона не буде виконувати ні рішення ЄСПЛ, ані Міжнародного Суду ООН, ані Міжнародного кримінального суду, внесла зміни до власної конституції та відкликала підпис з Римського статуту. Але це не врятує РФ ані від санкцій, ані від майнових позовів у третіх юрисдикціях, ані від міжнародного розшуку її посадових осіб. Крім того рішення ЄСПЛ від 16 грудня 2020 року практично унеможливило подальші спроби РФ добитися від європейських країн «визнання» замаху на анексію Кримського півострову.

Джерела:

1. http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-207622

2. http://hudoc.echr.coe.int/eng-press?i=003-6904972-9271650

3. https://www.icc-cpi.int//Pages/item.aspx?name=201211-otp-statement-ukraine

4. http://publication.pravo.gov.ru/Document/View/0001201611160018

5. http://publication.pravo.gov.ru/Document/View/0001202007040001