Олексій Плотніков, к.ю.н. (міжнародне право)

Правосуддя перехідного періоду – це завжди спроба суспільства подолати наслідки попередніх широкомасштабних порушень, для того аби досягти справедливості та примирення [11]. В центрі перехідного правосуддя завжди робота з минулим. Поруч, та слідом за встановленням фактів, виявленням порушень, визначенням винних, компенсаціями, завжди слідує питання про ставлення суспільства до подій, що відбулися. Не дарма про перехідне правосуддя кажуть як про право стривожених суспільств [11], що не можуть продовжувати існувати, доки не буде осмислена певна історична ситуація, і цій ситуації не буде дана оцінка.

Таке осмислення відбувається не тільки і не стільки в правовій, скільки в філософській, історичній та символічний площині. З усіх проявів правосуддя перехідного періоду, така робота з усвідомленням минулого є найменш визначеною та найбільш тривалою. Неможливо точно визначити момент її початку та кінця, показники, що вказували б на завершеність, чи досягнення проміжних цілей. Так в Іспанії досі точиться дискусія щодо громадянської війни 1936-1939 років та ролі Ф. Франко в іспанській історії. В США далеко не вичерпане обговорення рабоволодіння як частини американської історії. Приклади можна продовжувати, але з усіх них буде очевидно, що масштабні та трагічні історичні події породжують вихор уявлень, що стають частиною самоусвідомлення суспільства та його історичної пам’яті.

Спеціальний доповідач ООН з культурних прав зазначає, що за періодами конфліктів та репресій має слідувати активна меморіальна політика, яка є інструментом для забезпечення визнання жертв як різновиду відшкодування за масові та грубі порушення прав людини, та важлива гарантія їхнього не повторення. Зокрема, корінним народам слід забезпечувати можливість для символічного визнання геноцидів чи інших порушень в минулому, а також для засвідчення внеску цих народів в суспільство [9].

Водночас, на відміну від правових питань, в яких можлива єдина кваліфікація певних подій та діянь, а також явне визначення порушників та жертв, в символічному полі будь-які дії неодмінно носитимуть оціночний характер, і така оцінка сама по собі може породжувати зародки нового конфлікту. Більше того, розбіжності можливі не тільки щодо тлумачення фактів, а й щодо самих фактів, навіть встановлених за допомогою спеціальних механізмів, таких як комісії правди, та навіть визнаних всіма сторонами минулого конфлікту [3]. Відомим прикладом цього є оцінка Катинської трагедії, щодо якої, навіть після розкриття документів та визнання провини СРСР, лунають заяви про неправдивість явно та недвозначно встановлених фактів та фабрикацію доказів.

В будь-якому випадку, політика символів та пам’яті має бути спрямована на визнання і захист інтересів жертв порушень, однак саме в цих інтересах слід дбати про переконливість такої політики та максимально можливе визнання її всіма групами суспільства. Вкрай важливо будувати стратегію правосуддя перехідного періоду в символічно-меморіальній площині в такий спосіб, аби вона утверджувала загальне переконання в недопустимості повторення жорстокостей, віру в права людини, та необхідність руху в майбутнє на основі справедливості та взаємної поваги [4].

Як уявляється, всяка політика символів та пам’яті в рамках механізму правосуддя перехідного періоду має завершуватися створенням єдиної версії минулого, з якою погоджувалося б все, чи переважаюча більшість суспільства. Однак яким чином досягти такої єдності так, аби не породити нового конфлікту? Досвід країн, що долають наслідки порушень прав корінних народів в минулому показує ряд можливих рішень, за допомогою яких можливо викликати активну суспільну дискусію, яка вела б до діалогу з осмислення минулого, водночас не породжуючи активної відрази в окремих груп.

Наприклад, в Бразилії реалізується проект «Клініки свічень» (Clínicasdo Testemunho), за допомогою якого вдається одночасно збирати історії жертв, що вирішили розповісти про свій досвід, надавати жертвам психологічну допомогу та сприяти їхній реабілітації, та отримувати нову інформацію про події минулого. Зібрані історії краще сприймаються соціумом завдяки їхньому особистісному характеру. Показуючи минуле з різних сторін, вони не викликають глибоких суперечок [11]. Крім того, цей підхід дозволяє піти від державоцентричного підходу і побачити порушення з людської перспективи. З цим може поєднуватись підтримка місцевих ініціатив з символічного вшанування подій минулого та побудови колективної пам’яті щодо окремих місць та подій [6].

Для правосуддя перехідного періоду для корінних народів, що постраждали від колоніальної політики, політик переміщень та геноциду, важливим є також символічне відновлення зв’язків між цими народами та їхніми землями, а також важливими для народу об’єктами. Традиційно, перейменування використовуються домінуючою національною чи соціальною групою для символічного присвоєння земель і власності корінного народу. Тож повернення традиційних назв стає важливою частиною політик правосуддя перехідного періоду, що сприяє відновленню справедливості [8].

Всі елементи символічного напрямку в правосудді колективного періоду поєднуються в побудові колективної пам’яті. Жодна людина, навіть якщо вона сама була свідком подій, нездатна мати особисті уявлення про минуле. Картина минулого – це завжди результат спогадів багатьох людей, які, з плином часу, залишаються лише в формі записаних свідчень та документів. Тож уявлення про минуле слід розглядати як образ, що існує в розумі багатьох людей, та формується завдяки колективним зусиллям з пізнання минулого. Такий образ і зветься колективною пам’яттю [7]. На відміну від особистих спогадів, які формуються незалежно від волі особи, формування колективної пам’яті стає результатом колективних зусиль. Створення колективної пам’яті повинно ставати довготривалим результатом будь-якої стратегії правосуддя перехідного періоду.

Україна здійснила деякі важливі кроки на символічному полі щодо корінних народів Криму. Не можна не вітати повернення історичних назв деяким населеним пунктам в Криму [2], та обговорення історичних назв інших населених пунктів [5]. Абсолютно необхідним та давно назрілим кроком стало визнання депортації кримських татар геноцидом та встановлення дня пам’яті цієї трагедії [1]. Ці заходи, однак, лишаються половинчастими. Так, повернення історичних назв в Криму відбувається в рамках загальнодержавного процесу декомунізації, і не повністю враховує потреби у відновленні кримськотатарської топоніміки як такої. Не спостерігається будь-яких помітних зусиль з вшанування пам’яті геноциду кримчаків.

Відбувається значна робота зі збирання свідчень жертв порушень прав людини як в минулому, так і в сучасності, проте не проясненим лишається питання про формування колективної пам’яті, що стала б фактором об’єднання всіх мешканців Криму. Тож маємо констатувати, що символічний напрямок правосуддя перехідного періоду для корінних народів Криму в Україні започатковано, але він потребує подальшої активної та системної роботи.

1. Про визнання геноциду кримськотатарського народу. Постанова Верховної Ради україни від 12.11.2015 № 792-VIII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/792-19#Text.

2. Про перейменування окремих населених пунктів та районів Автономної Республіки Крим та міста Севастополя. Постанова Верховної Ради України від 12.05.2016 № 1352-VIII.

3. Brants C. Transitional Justice: History-Telling, Collective Memory, and the Victim-Witness. International Journal of Conflict and Violence. 2013. No. 7. P. 36-49.

4. Brown K. Commemoration as Symbolic Reparation: New Narratives or Spaces of Conflict?. Human rights Review.2013. No 14. P. 273-289.

5. http://mip.gov.ua/files/foto/big_map_crt.jpeg.

6. International Center for Transitional Justice. Holding a Mirror to Society: Acknowledgment and the Struggle for Indigenous Peoples Rights. URL: https://www.ictj.org/news/holding-mirror-society-acknowledgment-and-struggle-indigenous-peoples-rights.

7. Koval D. The Eleventh Dimension of the International Criminal Courts: Collective Memory and Social Systems. Post-Conflict Justice in Ukraine: Materials of the Conference. Kyiv, Ukraine 26–27 May 2017. P. 9-11.

8. Mona A. Conceptualizing Indigenous Historical Justice Toward a Mutual Recognition with State in Taiwan. Washington International Law Journal, 2019, Vol. 28. P. 653-676.

9. Report of the Special Rapporteur in the field of cultural rights, Farida Shaheed. Memorialization processes. A/HRC/25/49. URL: https://www.ohchr.org/EN/HRBodies/HRC/RegularSessions/Session25/Documents/A_HRC_25_49_ENG.DOC.

10. Transitional Justice in Troubled Societies. Ed. by A. Fatić, K. Bachmann, I. Lyubashenko. Rowman & Littlefield International, 2020.

11. United Nations Approach to Transitional Justice: Guidance Note of the Secretary General. United Nations, 2010. URL: https://www.un.org/ruleoflaw/files/TJ_Guidance_Note_March_2010FINAL.pdf.

12. Vital-Brasil V. An ethical and aesthetic challenge: symbolic reparation and the construction of memory. Torture. 2017. No. 27. P. 70-83.