Український уряд звертав мало уваги на проблеми кримських татар до 2014 року. Ситуація кардинально змінилася після анексії Криму Російською Федерацією у 2014 році. За відсутності реальної можливості відновити суверенітет України над півостровом, Кримськотатарський рух став одним з небагатьох ефективних інструментів, здатних впливати на окупаційну владу. Лідери Меджлісу, кримськотатарського органу національного самоврядування, заявили про підтримку суверенітету України над Кримом та готовність співпрацювати з українським урядом у його відновленні. Крім того, російська політика дискримінації та переслідувань стала ідеальною підставою для дипломатичних та юридичних дій проти окупації Криму. Нова політика України була багатосторонньою – від політичних жестів до культурних подій та побудови нової колективної пам’яті. Однак, для цілей цієї статті ми зупинимось лише на міжнародно-правових аспектах зобов’язань України щодо кримських татар як корінного народу, який проживає на її території, та піддається нападу з боку іншої держави.

Про це пише кандидат юридичних наук Олексій Плотніков.

Виклик для України випливає не лише з прагнення припинити окупацію чи морального обов’язку щодо кримських татар. Він базується на твердих міжнародно-правових зобов’язаннях, які Україна взяла на себе. Зобов’язання з захисту прав людини існують щодо всіх осіб на окупованій території, однак, існує також специфічний набір зобов’язань щодо кримських татар як етнічної групи та корінного населення Криму.

Перший набір зобов’язань України походить з положень міжнародного права про колективні права народів. Найголовніше – це право на самовизначення, закріплене загальною статтею 1 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права [1] та Міжнародного пакту про соціальні, економічні та культурні права [2], згідно з якою усі народи мають право на визначення свого політичного статусу та економічного, соціального та культурного розвитку, в той час як держави-учасниці зобов’язані сприяти реалізації права на самовизначення та поважати це право.

Другий набір зобов’язань України можна знайти в міжнародному антидискримінаційному праві. Згідно зі статтею 2 Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, держави-учасниці зобов’язалися «проводити всіма можливими способами політику ліквідації всіх форм расової дискримінації і сприяти взаєморозумінню», а також «використовуючи всі належні засоби, в тому числі й законодавчі заходи» аби покласти кінець расовій дискримінації. Серед іншого, в Конвенції йдеться про свободу думки, совісті та віросповідання, свободу думок і вираження поглядів та свободу мирних зібрань та об’єднань, а також право на освіту та право на рівну участь у культурній діяльності [3]. Комітет з ліквідації расової дискримінації, створений відповідно до Конвенції, підтвердив, що ситуація підпадає під його мандат, коли він закликав Росію «скасувати будь-які адміністративні чи законодавчі заходи, прийняті з моменту, коли держава-учасниця почала здійснювати ефективний контроль над Кримом, який має мету або наслідки у вигляді дискримінації будь-якого етносу або корінних народів», зокрема «ефективно розслідувати звинувачення у порушенні прав кримських татар, зокрема викрадення, насильницькі зникнення, довільні затримання та жорстоке поводження» [4].

Третя сукупність зобов’язань України походить від набіру міжнародно-правових норм щодо корінних народів. Конвенція Міжнародної організації праці № 169 запровадила визначення корінних народів як «народів у незалежних країнах, які розглядаються як корінні в силу того, що вони є нащадками тих, хто населяв країну чи географічну область, частиною якої є дана країна, в період її завоювання або колонізації, чи в період установлення існуючих державних кордонів, та які, незалежно від їхнього правового становища, зберігають деякі або всі свої соціальні, економічні, культурні та політичні інститути».

За винятком загальної поваги до прав і свобод корінних народів та усунення дискримінації, Конвенція встановила певні специфічні обов’язки держав перед корінними народами, які проживають на її території. Найголовніше – це обов’язок консультуватися через відповідні процедури та представницькі установи щодо заходів, які можуть вплинути на корінні народи, та створити засоби для повного розвитку власних установ та ініціатив цих народів [5]. Україна є стороною Конвенції МОП з 1991 року, тобто вона прийняла тверді юридичні зобов’язання щодо захисту прав корінних народів.

            Цікаво, що Україна була однією з небагатьох держав, яка утрималася від голосування за Декларацію ООН про права корінних народів 2007 року. В подальшому, вона не вжила жодних заходів щодо її реалізації чи гарантування кримським татарам широкого набору прав, закріплених у ній [6]. Однак у 2014 році визнання та підтримка кримських татар як корінного народу Криму були одними з перших інструментів, які використала Україна проти окупації. 20 березня 2014 року, через чотири дні після «референдуму», парламент України заявив про свою підтримку Декларації 2007 року та визнав кримських татар корінними жителями Криму. Верховна Рада визнала Курілтай та Меджліс органами кримськотатарського самоврядування [7].

            13 травня 2014 року Україна зробила офіційну декларацію на підтримку Декларації прав корінних народів. Цей односторонній акт демонстрував прихильність України до визнання та захисту прав корінних народів, що населяють її територію, і відповідав аналогічним актам Австралії, Канади, Колумбії та Нової Зеландії [8, С. 125].

Резолюція оголосила стратегічним пріоритетом парламенту запровадження законодавчого регулювання статусу кримських татар в Україні та визнання їх особливих потреб як корінного народу та постгеноцидальної спільноти. Крім того, у 2015 році Парламент прийняв резолюцію про визнання депортації кримських татар геноцидом та заявив, що сучасна російська політика в Криму є етноцидом (Постанова Верховної Ради від 12 листопада 2015 р.). Мустафа Джемілєв назвав цю резолюцію «першим кроком до відновлення справедливості» [9].

Однак Парламент був менш рішучим у здійсненні наступних кроків. Він прийняв закон «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою» [10], проте вичерпний законопроект про правовий статус кримських татар, а також законопроект, який забороняв заперечення депортації кримських татар так і не були прийняті Існуючий корпус законодавства України передбачає визнання кримських татар корінним народом та регулює деякі символічні кроки, такі як вшанування депортації чи перейменування певних географічних об’єктів. Це законодавство спрямоване в минуле, але Україні все ще не вистачає законодавства, яке було б спрямоване в майбутнє. Статус кримських татар, а також плани щодо автономії кримських татар залишаються невиразними. Частково причино цього є те, що в умовах окупації такі закони залишалися б на папері, але ще одна можлива причина – небажання української влади забезпечити фактичні права кримських татар і сприяння ним не як громади, яка потребує особливої уваги, а лише як інструменту проти ворожої сили.

1.        International Covenant on Civil and Political Rights, G.A. res. 2200A (XXI), 21 U.N. GAOR Supp. (No. 16) at 52, U.N. Doc. A/6316 (1966), 999 U.N.T.S. 171.

2.        International Covenant on Economic, Social and Cultural Rights, G.A. res. 2200A (XXI), 21 U.N.GAOR Supp. (No. 16) at 49, U.N. Doc. A/6316 (1966), 993 U.N.T.S. 3.

3.        International Convention on the Elimination of All Forms of Racial Discrimination, G.A. res. 2106 (XX), Annex, 20 U.N. GAOR Supp. (No. 14) at 47, U.N. Doc. A/6014 (1966), 660 U.N.T.S. 195.

4.        Committee on Elimination of Racial Discrimination Concluding observations on the twenty-third and twenty-fourth periodic reports of the Russian Federation, CERD/C/RUS/CO/23-24 (September 20, 2017).

5.        C169 – Indigenous and Tribal Peoples Convention, 1989 (No. 169).

6.        G.A. Res. 61/295. United Nations Declaration on the Rights of Indigenous Peoples, UN Doc. A/RES/61/295 (October 2, 2007).

7.        “The Verkhovna Rada of Ukraine adopted the Resolution “On Statement of the Verkhovna Rada of Ukraine re guarantees of rights of the Crimean Tatar people as a part of the State of Ukraine” (March 20, 2014). https://rada.gov.ua/en/news/News/News/89899.html.

8.        Babin, Borys, Grinenko, Olena, Prykhodko, Anna, “Legal Statute and Perspectives for Indigenous Peoples in Ukraine” in Indigenous, Aboriginal, Fugitive and Ethnic Groups Around the Globe, ed. Gabbay, Liat K. (IntechOpen, 2019). 121.

9.        Coynash, Halya. “Ukraine recognizes Crimean Tatar Deportation as Genocide”. Kharkiv Human Rights Protection Group. November 13, 2015, http://khpg.org/en/index.php?id=1447336824.

10.      On the Restoration of the Rights of Persons Deported on Ethnic Grounds. Law No. 1223-VII of April 17, 2014. https://www.ilo.org/dyn/natlex/natlex4.detail?p_lang=fr&p_isn=99138&p_count=1&p_classification=01.05.