Історія української революції гідності та подальшої російської агресії добре описані в літературі [див.: 1, 2]. 20 лютого 2014 року, коли проросійський президент В. Янукович, ще був при владі в Україні, російські службовці та солдати без знаків розрізнення, які згодом стали відомі як «маленькі зелені чоловічки», почали встановлювати контроль над стратегічними об’єктами на Кримському півострові. В перші дні березня Україна втратила контроль над Кримом. 16 березня 2014 року в Росії відбувся псевдореферендум, на якому жителі Криму були змушені голосувати під дулами автоматів. Росія заявила, що 97% кримчан проголосували за «возз’єднання» з Росією, а 18 березня 2019 року оголосила Крим своєю територією.

Про це пише кандидат юридичних наук Олексій Плотніков.

Дії України в Раді Безпеки ООН 15 березня 2014 року передбачувано зазнали невдачі проти російського вето. 27 березня Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію 68/262, яка підкреслила, що референдум не має законної сили та не може бути підставою для будь-якої зміни статусу Автономної Республіки Крим чи міста Севастополя [3]. Росія засудила Резолюцію як «контрпродуктивну» і продовжувала діяти відповідно до своєї політики.

Україна неодноразово заявляла і продовжує заявляти, що не визнає анексію, але не має можливості відновити контроль над півостровом. Військові сили та сили безпеки країни були мобілізовані для перешкоджання просуванню російських парамілітарних формувань на Донбасі [щодо детального опису сторін, які беруть участь у збройному конфлікті в Україні див.: 4], тоді як єдиний практичний захід, який вони могли вжити в Криму полягав у блокуванні Перекопського перешийка, щоб запобігти проникненню російських сил на материкову Україну.

Мешканці Криму по-різному ставились до російського контролю, починаючи від ентузіазму до відкритого протистояння, причому кримські татари виступили найактавнішими антагоністами щодо російського вторгнення. Меджліс закликав бойкотувати «референдум» 16 березня, підриваючи російську версію майже односторонньої підтримки анексії. Навесні 2014 року кримські татари влаштували низку мирних маніфестацій, щоб продемонструвати свою незгоду з анексією. Саме існування кримських татар виявилося потенційно згубним для російського наративу про те, що Крим – «ісконно російська земля». Як зазначають Койнаш і Шаррон, «прийняття Криму як суто російського вимагає, щоб його корінні народи – головним чином кримські татари – були стерті з історії регіону, а їх протиставлення російському іредентизму не враховувалося» [5, С. 29].

Відповіддю була кампанія, яку Х’юман Райтс Вотч характеризує як «незаконне затримання, викрадення, жорстоке поводження, включаючи тортури, і тиск на проукраїнських активістів інших мешканців з повною безкарністю» [6]. Лідерам Меджлісу, включаючи Мустафу Джемілєва та голові Меджлісу Рефату Чубарову, було відмовлено у в’їзді в Крим та видано письмові попередження про те, що їх діяльність екстремістська за російським законодавством. Приміщення Меджлісу та будинки його членів регулярно піддавалися обшукам. Так само в будинках простих членів кримськотатарської громади, а також мечетях та школах шукали зброю, вибухівку та заборонену літературу. 18 травня 2014 року кримським татарам не було дозволено проводити громадські заходи, присвячені річниці депортації, і вони змогли провести лише спільну молитву. Російські прокурори оприлюднили заяви, описуючи діяльність Меджлісу як екстремістську та характеризуючи його як незаконну організацію [7].

Напади на кримських татар, погрози, побиття та примусові зникнення стали помітною рисою кримського політичного ландшафту. Деякі зниклі особи були пізніше знайдені мертвими із ознаками катувань. Кримінальне розслідування в таких випадках або не було розпочато, або ведеться неефективно.

Кампанія залякування супроводжувалася тиском на кримськотатарські ЗМІ. ATR, провідний кримськотатарський телеканал отримав неофіційні вказівки не згадувати про Меджліс чи лідерів кримських татар, не відданих Росії [7], в той час як російський прокурор попередив канал, що трансляція кримськотатарських зборів становить «заклики екстремістського характеру» [6]. Журналісти Каналу повідомили про напади членів проросійської «самооборони», які включали затримання, побиття, приниження та конфіскацію техніки. За даними ОБСЄ, українські телеканали були заблоковані з червня, в них конфіскували обладнання [8]. 26 січня 2015 року в приміщенні ATR прибули особи в масках, які конфіскували обладнання та припинили мовлення [9]. Таким чином було приведене до мовчання останнє кримськотатарське ЗМІ, яке не було лояльним до окупаційної влади.

Орієнтиром для російської політики в Криму стало рішення Верховного Суду Російської Федерації від 29 вересня 2016 року, яке підтвердило рішення «Верховного Суду Республіки Крим», що забороняє Меджліс як екстремістську організацію, яка «підбурює насильство або проводить політику неповаги до демократії та заперечує визнані демократичні права і свободи» [10], а також вчиняє «дії, спрямовані на підрив територіальної цілісності Російської Федерації» [11].

            Генеральна Асамблея ООН охарактеризувала російську політику в Криму як «практику дискримінації жителів тимчасово окупованого Криму, включаючи кримських татар, а також українців та осіб, що належать до інших етнічних та релігійних груп, російською окупаційною владою» [12]. Генеральний секретар ООН вказав на «звуження простору для проявів української та кримськотатарської ідентичності та практикування відповідних культур в Криму … що тісно пов’язане з придушенням політичного інакомислення та альтернативної політичної думки» [12]. Аналогічне формулювання застосував Європейський Парламент, який засудив «дискримінаційну політику, яку запроваджувала так звана влада щодо, зокрема, корінної кримськотатарської громади, порушення їх майнових прав, посилення залякування в політичному, соціальному та економічному житті цієї громади та всіх тих, хто виступає проти російської анексії» [13].

Тиск на лідерів, активістів та ЗМІ супроводжується очерненням кримських татар як групи у публічних заявах самопроголошених кримських чиновників та російських ЗМІ. К. Коростеліна робить висновок, що демонізація кримських татар «продовжує відігравати вирішальну роль у їх позиціонуванні в суспільстві сьогодні» [14, С. 44]. С. Бланк є ще песимістичнішим, коли він стверджує, що «сьогодні між Кремлем та організацією чергової депортації етнічної чи іншої меншини, яка вважається «національною», немає ніяких інституційних, моральних чи правових бар’єрів, крім доцільності та потенційного страху перед наслідками для уряду» [15, С. 28]. Це навряд чи велике перебільшення. Мустафа Джемілєв характеризує російську політику як навмисну тактику витіснення кримських татар з Криму [16].

1.        Bertelsen, Olga. Revolution and War in Contemporary Ukraine: The Challenge of Change. Stuttgart: Ibidem, 2017.

2.        Wynnyckij, Mychailo. Ukraine’s Maidan, Russia’s War: A Chronicle and Analysis of the Revolution of Dignity. Stuttgart: Ibidem, 2019.

3.        G.A. Res. 68/262, Territorial Integrity of Ukraine, UN Doc. A/RES/68/262 (27 March 2014).

4.        Galeotti, Mark. Armies of Russia’s War in Ukraine. London: Bloomsbury Publishing, 2019.

5.        Coynash, Halya, Charron, Austin. “Russian-occupied Crimea and the state of exception: repression, persecution, and human rights violations”. Eurasian Geography and Economics 60, no. 1 (2019): 28-53.

6.        Gorbunova, Yulia. “Rights in Retreat: Abuses in Crimea.” Human Rights Watch, June 9, 2016. https://www.hrw.org/report/2014/11/17/rights-retreat/abuses-crimea.

7.        “Harassment and Violence against Crimean Tatars by State and Non-State Actors”. Amnesty International Public Statement, May 23. 2014, https://www.refworld.org/pdfid/53847c9e4.pdf.

8.        “Media freedom under siege in Crimea, Ukraine, says OSCE representative,” OSCE news release, March 8, 2014. http://www.osce.org/fom/116240.

9.        “Raid on ATR television channel in Crimea unacceptable, a clear intrusion of media’s independence, says Mijatović”, OSCE news release, January 26, 2015. https://www.osce.org/fom/136221.

10.      Judgment of the Supreme Court of the Russian Federation of September 29, 2016 No 127-АПГ16-4. http://www.vsrf.ru/stor_pdf.php?id=1487872.

11.      “Russian Supreme Court’s Illegitimate Decision to Ban the Mejlis of the Crimean Tatar People”, Department of State Press Statement, September 30, 2016. https://2009-2017.state.gov/r/pa/prs/ps/2016/09/262627.htm.

12.      G.A. Res. 71/205, Situation of human rights in the Autonomous Republic of Crimea and the city of Sevastopol (Ukraine), UN Doc. A/RES/71/205 (February 1, 2017).

13.      The cases of Crimean Tatar leaders Akhtem Chiygoz, Ilmi Umerov and the journalist Mykola Semena, European Parliament resolution of 5 October 2017 on the cases of Crimean Tatar leaders Akhtem Chiygoz, Ilmi Umerov and the journalist Mykola Semena (2017/2869(RSP)) (2018/C 346/12) (October 5, 2017).

14.      Korostelina, Karina. “Crimean Tatars: From Mass Deportation to Hardships in Occupied Crimea”. Genocide Studies and Prevention: An International Journal 9, no. 1 (2015): 33-47.

15.      Blank, Stephen. “A Double Dispossession: The Crimean Tatars After Russia’s Ukrainian War”. Genocide Studies and Prevention: An International Journal 9, no. 1 (2015): 18-32.

16.      Dzhemilev, Mustafa. “About 20 thousand Crimean Tatars left peninsula”. Zmina. February 27, 2017. https://zmina.info/en/news-en/blizko_20_tisjach_krimskih_tatar_zalishili_pivostriv__dzhemilev-3.