Сучасна російська держава характерно відобразила власну зовнішню морську політику, зокрема до сусідніх країн, шляхом спроби анексії та тривалої окупації Кримського півострова. Ці дії дозволили росіянам використовувати Крим як класичний «непотоплюваний авіаносець» для російської військової експансії в Чорному та Середземноморському регіонах, а також на Близькому Сході та в Африці.

Зараз російська політика на півострові дозволяє будувати економіку Криму шляхом її реструктуризації в рамках військового вектору. Для цього було реалізовано кілька «амбіційних інфраструктурних проектів», таких як міст через Керченську протоку, автобан Таврида, дві теплові електростанції. Деякі кримські заводи отримали замовлення на судна та обладнання для російської армії та флоту, а Росія приділяє велику увагу видобутку газу з шельфу Чорного моря. Російський Чорноморський флот став найбільш динамічною структурою ВМФ Росії в XXI столітті. Але в той же час інші галузі економіки Криму деградують.

Оскільки ефективний контроль Росії над Кримським півостровом є незаконним – будь-яке звичайне співробітництво чи сусідство з Кримом чорноморськими державами неможливе, а міждержавний українсько-російський конфлікт досі не вирішений. Тому Росія має вектор невизначеності  у межуванні з іншими державами цього регіону та активно використовує таку ситуацію. Росія відхиляє будь-які офіційні переговори, пов’язані з проблемами Криму та намагається зробити ставку на фактичне визнання власного «суверенітету» над півостровом у двосторонніх або колективних договорах та організаційній діяльності в галузі рибальства, екології, морського транспорту.

Наприклад, такі наміри росіян знаходили своє відображення у діяльності українсько-російської комісії щодо рибальства на Азові, Чорноморського меморандуму про взаєморозуміння з питань контролю державою порту та в роботі московського офісу Міжнародного комітету Червоного Хреста. Але в той же час Україна порушила міжнародні судові провадження щодо прав людини в Криму в Європейському суді з прав людини, почала справи, пов’язані з расовою дискримінацією в Криму, у Міжнародному суді ООН, передала позови до міжнародних арбітражів щодо порушення міжнародного морського та інвестиційного права. У цих установах, як й у Міжнародному кримінальному суді, Росія змушена тепер фактично вести переговори з Україною щодо проблеми півострова.

А в 2020 році Росія прийняла зміни до власної Конституції, заборонив «відчуження російської території» та будь-які переговори з цього питання. Звичайно, цей крок має значення лише для внутрішньої політики Росії, оскільки конституції можуть не суперечити міжнародним зобов’язанням держави. Більше того, конституції не врятували ані СРСР, ані Османську імперію від краху. До речі, навіть сучасний Основний закон Росії забороняє «відчуження» територій сусідам, а не відокремлення від РФ нових незалежних держав.

Але політично сучасні проголошення російської «територіальної цілісності» відображають не лише кримський приклад, а й суперечку щодо Північних територій Японії.

Це дозволяє порівняти політику Росії в Чорному та Японському морях. І два мости є найяскравішою аналогією цієї політики – Керченський міст, побудований Росією від її материка до Криму та Сахалінський міст, що має об’єднати цей острів із Сибіром.

Вкрай симптоматично, що до окупації Криму Росія оголосила своїм головним та комерційно успішним мостовим проектом Ленський міст, що об’єднує залізничні шляхи із центральною Росією для регіонів Республіки Саха (Якутія). Але тепер будівництво Ленського мосту зупинилося, не лише для можливості зосередити зусилля на Керченському мості, але й задля Сахалінського мосту.

Більше того, як Керченський комплекс, так і проекти на Сахаліні не мають обґрунтованої комерційної цінності – оскільки їх основною метою є сприяння можливим російським військовим операціям на обох «непотоплюваних авіаносцях».

Більше того, Росія використовує подібні маніпуляції для поширення власного контролю над Чорним, Японським та Охотським морями, включаючи незаконний тиск на рибалок сусідніх країн, військову підготовку, тиск на права корінного населення на ресурси, а також фейкові заяви в міжнародних структурах.

Росія вимагає визнати свій «суверенітет» над Кримом або Ітурупом як умову дозволу реалізувати природні права інших держав на використання наближених морів для торгового судноплавства та рибальства.

Тож у сусідніх з Росією держав є лише один ефективний спосіб захисту власних законних інтересів – посилення співпраці з усіма цивілізованими державами на підставі міжнародного права та прав економічної, безпекової та гуманітарної самооборони. Така співпраця має прагматично відображати всі поточні регіональні ризики та дозволить розробити моделі можливих протидій.

Борис Бабін