Підконтрольні РФ ресурси декілька діб, після зустрічі президентів України та Туреччини у Стамбулі розганяють “новину” про нібито публічно висловлені Ердоганом претензії на Крим.  Ставитися до нинішнього керівництва Туреччини можна по-різному, але дурість явно не є ознакою їх поведінки та висловлювань.

Змушений вказати на механізм цього фейку бо наші “європейські демократичні медіа” наразі будуть копіпастити російських пропагандистів із посиланнями звісно не на них, а на “першоджерела”.

Цей фейк насправді тиждень тому був закинутим таким собі “авторитетним турецьким виданням” як …”Московський комсомолець”. Оскільки міркування росіян щодо заяв Зеленського та Ердогана на їх зустрічі були дуже, мяко кажучи, своєрідними, то автора “комсомольця” в якості курйоза процитувале у огляді закордонних медіа турецьке видання.

Повторюся, що не Ердогана, а саме “комсомольця”, який писав про Ердогана.

Навіщо це росіянам зараз? Це не лише очевидна дешева  гра “сварити українців та турок”.

Бо РФ не знає що робити з війною в Карабасі. А тим більше, ані у Москві, ані у Єревані насправді не знають що ж робити з тисячами озброєних карабаських вірмен, у випадку азербайджанських прапорів у Шуші та Степанакерті.

Бо там може у величезному масштабі повторитися “сіндром Гіркіна” 2014 року. Та в Єревані може сформуватися такий військовий авторитарно-кримінальний режим що навіть РФ здригнеться.

Здавалося б – до чого тут Крим?

Це питання має передісторію, мало відому вітчізняним “кримологам”, які досліджують таємниці півострову насамперед у печерському “трикутнику скарбів”  “Крим”-“Софра”-“Мусафір”. То ж змушений почати здавна.

У 1944 році із Криму серед інших були депортовані вірмени. Це був дикий казус навіть за радянськими правилами, бо цей покараний в Криму “народ-зрадник” продовжував мати власну “радянську державність” на Кавказі.

Формальною але неназваною вголос причиною стала тотальна здача в полон “етнічних” радянських закавказьких дивізій літом 1942-го у Керчі. Хоча тоді масово відмовлялися гинути “за родіну за сталіна” й грузини, й азербайджанці, й інші. Але їх просто у довоєнному Криму було дуже мало, тому окремо ці етноси з півострову не депортували.

Але власне Вірменську РСР ніхто після Другої світової не чіпав. Тому, на відміну від кримських татар чи прикладом кримських болгар, кримські вірмене з місць депортації в Крим практично не поверталися.  А їхали в Закавказзя або вливалися в загальносоюзну діаспору.

Пізніше запровадження з 1989 року в Криму програм “повернення депортованих народів” за якими репатріантам надавался скромна, але істотна за радянськими часами допомога, формально охопило не лише кримських татар, але й німців, болгар, греків та вірмен. 

Адже ті етноси тодішньою владою штучно протиставлялися татарам. Це й власне призвело до масового переселення в Крим саме вірмен. Греки, німці та навіть болгари чомусь перспективами життя на “півострові – ордені на грудях планети” знехтували та стали повертатися з усіх регіонів СРСР прямо у власні національні держави.

Та ось вірмени поїхали саме в Крим та не від доброго життя.

Адже їхали вони не з місць депортації, а насамперед з Азербайджанської РСР, де вже починалося розпалюване КДБ міжетнічне протистояння. 

Десь з 1994 року частина цих вірмен повернулася на Кавказ, цьому сприяло як формування в захопленому Вірменією, після чотирьох років війни, Карабасі “Арцаху”. Переселенню  зокрема представників етнічного бізнесу (білого та й чорного) сприяли як широкі можливості проживання у “сірій зоні”, так й (можливо) певне посилення контролю України над Кримом у 1995-1997 роках.

Частина цих карабаських вірмен, втім далекоглядно в Карабах не повернулася та проживає в Криму й наразі.

А тепер нехай читач самостійно відповість на питання – куди саме Москва та Єреван тепер терміново хочуть переселити з Карабаху декілька десятків тисяч осіб, чиїм ремеслом стала війна.

Й до чого тут свіже оголошення російською пропагандою Криму “осадженою фортецею”, на яку “точить зуби турецький агресор”.

Доктор юридичних наук, професор Борис Бабін.