Давно вже стали трюїзмом «слова Бісмарка» про те, що договір з росією не вартий паперу, на якому написаний. Доречи, Бісмарк такого ніколи не казав і не писав, і достовірність цієї цитати ще нижча, ніж приписуване Гебельсу «чим більша брехня, тим швидше в неї повірять».

Але ж деякі фрази настільки припадають до душі публіці, що в них починають вірити незалежно від достовірності, а отже вони відповідають поширеним уявленням. У випадку договорів з росією, вона сама робить все можливе, аби переконати світ у власній недоговороздатності.

Нещодавні «зернові домовленості» – найкраща ілюстрація. Менше доби знадобилося одній зі сторін, аби, за образним висловом речника українського МЗС Олега Ніколенка, плюнути в обличчя гарантів угоди – Генерального секретаря ООН та очільника Туреччини [1].

Скандал викликала стаття в «New York Times», де наводилася фраза певного неназваного високопосадовця ООН, що «технічно може Росія і не порушувала угоду» [2]. З наявних публікацій незрозуміло що саме мав на увазі той високопосадовець, і в якому контексті він зробив таку заяву.
Щодо цього той же речник МЗС написав на своїй фейсбук-сторінці, що ця позиція дисонує з офіційними заявами Генсека ООН, та що отримані відомством офіційні роз’яснення вказали на порушення росією своїх зобов’язань в рамках забезпечення функціонування портової інфраструктури для експорту зернових [3].

Коментарів політичного та публіцистичного характеру з цього приводу прозвучало вже чимало. Однак в цьому обговоренні дещо загубилося питання про те, а що ж власне підписали, і які зобов’язання взяли на себе сторони.

Ситуацію дослідив експерт Асоціації Реінтеграції Криму доцент Олексій Плотніков.
Текст угоди опублікував заступник голови Офісу Президента Андрій Сибіга [4]. З міжнародно-правової точки зору, виникає питання, чи можна з наявного тексту зробити висновок, що сторони взагалі взяли на себе якісь зобов’язання? Звертає на себе увагу, що в першому пункті тексту зазначено, що «Сторонами цієї ініціативи є Турецька Республіка, російська федерація та Україна за пропозицією Генерального секретаря ООН». Водночас, текст підписаний Україною та Туреччиною та сертифіковано ООН. Стверджується, що російська федерація підписала аналогічну угоду, проте її текст, станом на момент написання цього нарису, не опублікований.

Відповідно до Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., «договір означає міжнародну угоду, укладену між державами в письмовій формі і регульовану міжнародним правом, незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, у двох чи кількох пов’язаних між собою документах, а також незалежно від їх конкретного найменування» [5]. Тобто сам по собі факт підписання двох текстів некритичний, так само як і те, що угода названа «ініціативою».

Підводний камінь криється в тому, що підписання двох текстів залишає відкритим питання про те, чи ці тексти становлять один договір. Відповідно до статті 11 тієї ж Конвенції, «згоду держав на обов’язковість договору може бути виражено підписанням договору, обміном документами, що становлять договір, ратифікацією договору, його прийняттям, затвердженням, приєднанням до нього або будь-яким іншим способом, про який домовились». В той же час, «договірна держава» означає державу, яка погодилася на обов’язковість договору.

Тож виникає питання, чи існує між Україною та російською федерацією договір взагалі. На це питання неможливо однозначно відповісти стверджувально, адже немає тексту, згоду на обов’язковість якого висловили б Україна та росія. Водночас, неможливо однозначно заперечити існування договору, адже за бажання можна посилатися на перший пункт тексту який, вочевидь, є однаковим для обох підписаних документів, і в якому зазначається які саме держави є сторонами ініціативи.

Вже в цьому аспекті текст домовленості виглядає значно слабшим навіть за пам’ятні «мінські угоди». Однак в них підписантами хоча б були представники України та російської федерації. В «зернових угодах» цього немає, тож вони відкривають значно ширший простір для маніпуляцій.

По суті, єдиним, хто може вимагати виконання домовленостей від обох сторін, стає Туреччина, яка підписала обидва тексти. Тож держава-агресор може без кінця оспорювати, що взагалі взяла на себе якісь зобов’язання перед Україною, а Туреччина лишає за собою місце для маневру залежно від обставин. Якщо поєднати це з відсутністю взагалі будь-яких механізмів примусу чи відповідальності за виконання угоди, хіба що крім «глибокої стурбованості», виявляться, що йдеться не про міжнародний договір, а про політичну угоду, що відображає наміри сторін на певний момент.
Однак якщо угода існує, слід звернутися до її змісту. На ряд проблем з цим текстом звернув увагу виконавчий директор Фонду «Демократичні ініціативи» Петро Бурковський [6]. Перший з них полягає в тому, що угода спирається на Міжнародну конвенцію з охорони життя на морі, відому також як СОЛАС.

Це доволі специфічний вибір, адже СОЛАС стосується переважно технічних аспектів судноплавства, наприклад максимальної кількості людей на борту судна, але ніяк не стосується перевезення товарів, а тим більше під час збройного конфлікту. Так, в угоді згадуються порти Одеси, Чорноморська та Південного, проте виглядає так, що вони згадуються в аспекті «безпечних та надійних умов для всіх суден, що беруть участь у цій Ініціативі» (пункт А угоди). В угоді можна знайти згадку про «інші цивільні споруди, задіяні в цій ініціативі», проте і тут можна обговорювати, це питання.

Ще одна проблема – у встановлених угодою «морських гуманітарних коридорах». Такий коридор можна встановити, можна також, як зазначено в угоді, заборонити наближатися до нього суднам, літакам та безпілотним літальним апаратам. Проте угода не містить конкретного захисту від ракетного нападу. Враховуючи те, що саме ракетна зброя має вирішальне значення в поточному конфлікті, виникають сумніви в практичній значущості положення щодо гуманітарних коридорів.
Мабуть останній визначальний момент угоди – створення Спільного координаційного центру (СКЦ) в Стамбулі під егідою ООН. Він має включати представників всіх сторін та здійснювати нагляд та координацію за виконанням ініціативи. Даний центр має забезпечити створення інспекційних груп з представників сторін, що проходитимуть до портів України та заходитимуть у них для перевірки відсутності несанкціонованих вантажів та персоналу на борту суден, що заходять в українські порти або виходять з них.

Конкретика щодо діяльності СКЦ та інспекційних груп, їхні повноваження та порядок ухвалення рішень відсутні. Напрацювання відповідних положень явно вимагатиме додаткових зусиль сторін. В пункті Dугоди зазначається, що СКЦ має розробити та поширити «докладний оперативний та комунікаційний план, включно з вказівкою безпечних притулків та варіантів надання медичної допомоги». Інакше кажучи, наразі такий план відсутній, а без цього плану «морські гуманітарні коридори» просто не зможуть запрацювати. Розробка плану, якщо і відбуватиметься, то відбуватиметься під час переговорів представників сторін в СКЦ. Очевидно, що якщо одна зі сторін не захоче затвердити такі плани, то планів не буде, а отже угода не працюватиме.

Однак припустимо, що плани затверджені, коридори визначені, судна завантажені. Далі, якщо слідувати викладеним в угоді положенням, то виходить, що інспекції українських портів та суден здійснюватимуть, зокрема, представники рф в координаційних групах. Тож від них залежатиме яке судно зможе скористатися «морським гуманітарним коридором» згідно з планом, а яке ні. Можливо безкінечно затягувати чи взагалі руйнувати будь-які процеси, пов’язані з морським експортом на суднах та в портах, де відбуватиметься інспекція.

Нарешті, в угоді є чимало малозначущих або самоочевидних положень. Наприклад, щодо того, що «вся діяльність в українських територіальних водах перебуває у віданні та відповідальності України», що і так очевидно у відповідності до чинного міжнародного морського права, або що сторони повинні надавати допомогу суднам в разі виникнення надзвичайних ситуацій, що і без цього випливає з існуючих договорів щодо рятування життя на морі. Ці норми нічого не додають і не віднімають від угоди.

Тож відому нам половину угоди (нагадаємо, російський текст не опублікований) можна підсумувати наступним чином. Йдеться про домовленість з не конкретною юридичною силою, в якій нечітко визначені навіть її сторони, та в якій відсутні будь-які механізми примусу до виконання.

Ця домовленість стосується не зернового експорту як такого, а лише використання суден і, можливо, портової інфраструктури. Вона охоплює лише частину процесу, що призводить до появи українського зерна на ринку, але не гарантує процесу як такого. Порядок виконання угоди не пропрацьований і підлягає подальшому уточненню, порядок та терміни якого не визначені.

Вже прописані в угоді механізми надають будь-якій зі сторін в будь-який момент зупинити будь-який описаний в угоді процес (використання портової інфраструктури, транспортування зерна, проходу через турецькі води, тощо) щодо одного, декількох чи всіх суден за власним вибором. Угода не гарантує безпеки суден та портової інфраструктури від основної зброї, що використовується в конфлікті – ракет.

Думаємо, кожен може сам зробити висновки щодо того, наскільки подібна домовленість може бути ефективною. Навіть за абсолютно доброї волі всіх сторін, одне узгодження технічних питань може зайняти значно більше, ніж 120 днів, що визначені як термін угоди. Якщо ж доброї волі та спільної скоординованої роботи сторін не буде, то така угода не може запрацювати в принципі.

Відповідно до статті 18 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, держави зобов’язалися не позбавляти договір «його об’єкта й мети до набрання договором чинності». Об’єкт та мета, зазвичай, містяться в преамбулі чи перших статтях договору, або випливають з його назви.
Назва угоди – «Ініціатива щодо безпечного транспортування зерна та продовольства з українських портів». Мета визначена в пункті 3 як «сприяння безпечному судноплавству для експорту зерна, продовольства та добрив, зокрема аміаку, з портів Одеси, Чорноморська та Південного». Тож об’єкт угод – безпечне транспортування зерна та продовольства, а мета – сприяння безпечному транспортуванню зерна та продовольства.

Ракетний удар по порту Одеси є явною демонстрацією того, що держава-агресор не дбає про експорт з українських портів як об’єкт угоди та не сприяє безпечному транспортуванню зерна та продовольства як меті угоди. Тим самим росія зруйнувала об’єкт та мету угоди.

  1. https://delo.ua/politics/raketnii-udar-po-portu-odesi-plyuvok-putina-v-obliccya-genseku-oon-ta-erdoganu-mzs-ukrayini-401800/
  2. https://zn.ua/rus/UKRAINE/v-oon-vvazhajut-shcho-raketnim-udarom-po-odesi-rosija-tekhnichno-ne-porushila-uhodu-pro-zernovi-koridori-nyt.html
  3. https://www.facebook.com/oleg.nikolenko.50/posts/pfbid0EZ5fcudRWLpamW2Xigz5DAwSxHGyrnntNzxWCNmrruU5QXvTBvGyDNvipitpHStbl
  4. https://news.liga.net/ru/politics/news/soglashenie-o-deblokade-ukrainskih-portov-polnyy-perevod-teksta-dokumenta
  5. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_118#Text
  6. https://www.epravda.com.ua/columns/2022/07/23/689535/