Зазвичай у наших матеріалах ми аналізуємо конкретні проблеми, які пов’язані з тимчасовою окупацією українського Криму. Здебільшого мова йде про порушення прав людини, воєнні чи економічні злочини держави-агресора або про корупцію та недбалість її окупаційної «адміністрації».

В цьому матеріалі хотілося б звернути увагу на більш глибинні питання, зокрема на процес деокупації та реінтеграції Криму.

З одного боку, це питання стратегії та планування, а з іншого – це невідворотний процес до якого Українська держава має бути готовою. І перш за все мова йде про чітке бачення концепції деокупації Криму, що є запорукою ефективності процесу повернення півострова під повний контроль України.

Сьогодні в Україні вже є Стратегія деокупації та реінтеграції тимчасово окупованої території АР Крим та міста Севастополя, яка затверджена указом Президента України у 2021 році. При цьому повна реалізація невід’ємного права Українського народу на самооборону від масштабної агресії росії, що триває, очевидно охоплює питання де-окупації та реінтеграції Криму.
Співвіднесення цих процесів напрямкам та принципам моделі перехідного правосуддя дослідили експерти Асоціації Реінтеграції Криму.

У згаданій Стратегії, схваленій до масштабної агресії росії, достатньо чітко окреслені існуючі проблеми, які зумовлюють механізм деокупації, зокрема: мілітаризація Криму, системні порушення прав людини, руйнування екосистем тощо.

Також у документі досить комплексно схарактеризовані очікувані результати, серед яких варто відзначити: повну реінтеграцію окупованих територій, розбудову миру і безпеки, впровадження механізмів перехідного правосуддя. Вони охоплюють відшкодування шкоди, покарання винних, створення умов для недопущення конфлікту у майбутньому, гарантування права на правду.
На думку держави, досягнення таких результатів неможливе без розбудови співпраці з інститутами громадянського суспільства. Слід звернути увагу, що в нормах Стратегії доволі чітко простежується поєднаний із де-окупацією Криму процес подальшого розвитку демократії в Україні. Це вказує на розуміння того, що ефективність реінтеграції де-окупованого півострова напряму залежить від рівня реформування влади та економіки самої України.

Інакше кажучи, кримчани повинні усвідомити процес їх реінтеграції у демократичну державу, орієнтовану на європейські цінності. Насправді така позиція України свідчить про усвідомлення ролі деокупації, як передумови реінтеграції заради спільного добробуту і європейського майбутнього.

Необхідно відзначити, що процедурні норми Стратегії, які стосуються механізму деокупації, сьогодні переважно звернуті на роботу в рамках тимчасової окупації. Іншими словами, документ деталізує окремі процедури, які влада реально може забезпечувати, не маючи доступу до самого окупованого Криму.

Отже на даний час є нагальна потреба систематизації тих кроків, які влада України буде практично реалізовувати отримавши доступ до цих територій. Це є основою реінтеграції Криму та встановлення історичної справедливості.

Вагомим міжнародно-правовим інструментом, який дозволяє виконати ці завдання є модель перехідного правосуддя. Виклики, які постали перед сучасною Україною після 2014 року та особливо у 2022 році, зумовили необхідність застосування моделі перехідного правосуддя, яка надасть змогу задля реінтеграції подолати пост-конфліктний період та вийти на етап сталого розвитку.

Відзначимо, що механізм перехідного правосуддя повинен мати метою зокрема відновлення справедливості та розкриття правди.

Тобто, важливо не просто відновити повний контроль над територією Криму, але й забезпечити кримчанам історичну справедливість, спростувавши усі міфи, які Кремль злочинно поширив за останні вісім років.

Це стосується протиправних вигадок про нібито «незаконність» переходу Криму до складу України, про фантом так званої «Таврійської губернії», та щодо всіх інших дурниць, які російські пропагандисти злочинно вкладали в голови людей.

Окремо слід згадати про злочинні лозунги окупантів щодо нібито «забуття» Україною населення півострова, а також мову ненависті агресора стосовно перспектив євроінтеграції.

У випадку з окупованим Кримом, застосування моделі перехідного правосуддя буде мати певні унікальні особливості, але з огляду на міжнародно-правові традицій.

По-перше, досвід Криму поєднав пост-авторитарний та пост-конфліктний періоди, в рамках яких застосовується модель перехідного правосуддя. Після «Революції Гідності», постала проблема розбудови нового політичного курсу, люстрації та кардинального оновлення системи державного управління.

На тлі цих подій, Росія починає зовнішню військову агресію, окуповує півострів та робить замах на його анексію. Слід припустити, що такий замах відбувся тому, що Кремль боїться втратити можливість фізично контролювати півострів.

По-друге, від початку тимчасової окупації Криму напрямки і принципи перехідного правосуддя почали реалізовуватися без візуалізації самої цілісної моделі правосуддя перехідного періоду.
Комплексне розуміння необхідності застосування моделі перехідного правосуддя прийшло на сьомому році конфлікту, водночас її окремі напрямки і правові форми почали використовуватися від початку російської агресії.

По-третє особливість перехідного правосуддя в окупованому Криму полягає в тому, що військова агресія та подальша окупації була вчинена державою, яка згідно міжнародно-правових документів була визначена гарантом безпеки та територіальної цілісності України. Про це чітко вказано у Меморандумі про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

Та найбільш важливим є те що масштабна агресія проти України, що почалася 24 лютого 2022 року має прямою метою закріплення та посилення фактичного контролю росії над Кримом, його економікою та населенням, чого агресор навіть не приховує.

Аналізуючи потенційний контекст перехідного правосуддя, який може виникнути після деокупації півострова, ми пропонуємо наголосити на наступних проблемах, з якими може зіткнутися українська влада.

Це ідеологічний вплив агресора на частину населення півострова, зокрема щодо політики євроінтеграції, окремих реформ в Україні. Очевидно, що це має бути враховане у процесі децентралізації та формуванні місцевої влади на півострові, яка буде інтегрована у загальноукраїнську політику.

Також це соціально-культурне розшарування частини мешканців Криму за умов ретрансляції російською пропагандою проросійських наративів, чим активно користуються Кремль та його маріонетки. За таких умов донесення історичної правди до певної частини населення, буде важливою задачею.

Також це потреба подальшої імплементації в Україні норм міжнародного гуманітарного права, зокрема у вимірі визначення статусу постраждалих внаслідок репресій і воєнних злочинів Кремля, які були вчинені за роки окупації Криму. Зокрема, це стосується сатисфакції, тобто відшкодування моральної і майнової шкоди, а також покарання кримських колаборантів.

Реалізації принципів та напрямків перехідного правосуддя в рамках деокупації Криму заважають зумовлені російською агресією виклики, які ускладнюють і гальмують означений процес. Ці виклики мають достатньо складну природу, яка поєднує внутрішні та зовнішні чинники.

Як відомо, перехідне правосуддя включає чотири компоненти – справедливість, історичну правду, репарації та інституційні реформи, та існуючі виклики одночасно негативно позначаються на усіх чотирьох компонентах.

По-перше це тотальний контроль тимчасово окупованого Криму державою-агресором. Цей виклик відкладає повноцінний діалог між Україною та населенням півострова до його деокупації, адже росія постійно злочинно намагається політично та ідеологічно підтримувати ненависть та розпалювати ворожнечу проти України.

По-друге це складність документування порушень прав людини на окупованому півострові. Цей виклик умовно має декілька складових: потребу додаткового напрацювання механізмів роботи із жертвами; складність документального підтвердження окремих фактів, латентність окремих видів злочинів, які вчиняються в Криму за рахунок злочинного приховування і перекручування інформації державою-агресором та окупаційною «владою».

Аналізуючи ці виклики, слід зробити декілька зауважень. Усі вони напряму пов’язані між собою, що демонструє цілісність і комплексність моделі перехідного правосуддя. Це означає, що реалізувати в рамках деокупації Криму лише окремі напрямки не вдасться.

Потрібно комплексно діяти в усіх сферах суспільного життя, адже Кремль роками злочинно намагався руйнувати не тільки інфраструктуру півострова, а й свідомість кримчан. Природа наявних викликів переважно має організаційні та зовнішньополітичні ознаки, які відображають специфіку постконфліктного та поставторитарного періоду розвитку Криму.

Перейдемо безпосередньо до напрямків перехідного правосуддя, які необхідно реалізувати в рамках деокупації Криму задля його реінтеграції.

На жаль, за роки окупації агресорові вдалося побудувати на окупованому півострові такий собі «зразок» тоталітарної держави в мініатюрі, що за рівнем тиску на населення, мілітаризації, пропаганди та репресій перевищує показники у самій росії.

Для того, щоб позбутися цих «доробків», необхідно повністю переорієнтувати суспільство на демократичні, європейські цінності. У цьому сенсі Україна вже має досвід, який обов’язково стане у нагоді.

Також необхідно завершити інституційні реформи, які частково вже реалізовані в Україні. Це розбудова системи державно-приватного партнерства, зміцнення громадянського суспільства, збереження свободи слова тощо.

Важливим напрямком роботи є запровадження ефективних механізмів відшкодування моральної і майнової шкоди, заподіяної державою-агресором за роки окупації.

Тобто, мова йде про компенсації і репарації, які російська вища влада, а також російський злочинний «бізнес», «чиновники» окупантів та інші кримські колаборанти будуть сплачувати кримчанам за роки знущань та репресій.

Це обов’язковий компонент перехідного правосуддя, оскільки кримчани мають право на сатисфакцію. Принциповим завданням цього напрямку є створення реальних умов доступу кримчан до гарантованої державою правової допомоги і підтримці, у тому числі у міжнародних судових інстанціях.

Важливим напрямком діяльності на етапі деокупації Криму є забезпечення справедливого і законного кримінального переслідування кримських колаборантів, які працювали на державу-агресора.

Тобто, мова йде про забезпечення невідворотності покарання за злочини під час окупації та новітні воєнні злочини. Варто наголосити, що перехідне правосуддя вчить надавати навіть зрадникам відповідні кримінальні процесуальні гарантії, що є проявом справедливості.

Як правило, мова йде про сферу процесуальних відносин в рамках відповідних судових процесів, від результативності якої напряму залежить ефективність усієї державної політики у сфері деокупації Криму.

Ключовим напрямком перехідного правосуддя на етапі деокупації Криму є встановлення історичної правди. Для цього необхідно створення спеціальних комісій зі встановлення правди, які по суті є формою суспільного діалогу. На їхній платформі кримчани зможуть обговорити з державою фейковість «тригерів», які злочинно формувалися агресором із метою впливу на поведінку населення.

У нашому випадку, ці «тригери» цілком нав’язані агресором як викривлене, злочинне бачення історичних фактів. Спільне обговорення та тлумачення окремих фактів та подій, може стати першим кроком для розбудови миру та недопущення конфлікту у майбутньому.

Адже окуповуючи територію України Кремль прагне використовувати певні ідеологічні та історичні пастки для того, щоб отримати прибічників серед місцевого населення.

Звільнення окупованого Криму є важливим з політичної, ідеологічної та соціальної точки зору процесом. Вже сьогодні варто замислюватися над реінтеграцією тимчасово окупованого півострова, зокрема щодо використання моделі перехідного правосуддя. Напрямки і принципи останньої дозволять після деокупації повернути Крим в конституційний простір України та відновити історичну справедливість.

Кримські колаборанти повинні розуміти, що жодна їхня заява чи дія не залишиться без належної правової оцінки. Цьому сприятиме узагальнений історичний досвід, який втілено в концепті перехідного періоду. Десятки країн вже успішно пройшли цей шлях та досягнули сталого розвитку. Та ж перспектива розвитку чекає і на Україну, як кандидата в члени Європейського Союзу.