Олексій Плотніков, к.ю.н., міжнародне право

5 грудня була річниця підписання Будапештського меморандуму. Незадовго до неї з’явився ряд повідомлень про можливу ескалацію збройної агресії Російської Федерації проти України. 21 листопада начальник Головного управління розвідки Міністерства оборони України Кирило Буданов повідомив в інтерв’ю виданню «Файненшал Таймс», що Росія стягує до українського кордону військових та техніку, що «можна розглядати як підготовку до широкомасштабного вторгнення і як спробу психологічного тиску» [1]. В цей же період почали з’являтися й інші сигнали, нібито щодо готовності російського наступу на Україну [2]. 3 грудня плани наступу, що нібито готується Російською Федерацією, опублікувала газета «Вашингтон Пост» [3].

Ми в «АРК» не маємо в себе на столі російських планів, але точно знаємо, що на початку 2022 року війна не розпочнеться, тому що вона розпочалася в 2014 році з захоплення Криму. Йтися може лише про новий етап збройного протистояння. Можливо, ми обмежилися б тут простою порадою зберігати спокій, бути готовими до будь-чого, і своє робити, але є в поточній ситуації дещо цікаве з точки зору міжнародного права. 1 грудня російський диктатор заявив, що хоче юридичних гарантій, що НАТО не буде розширюватися на схід [4]. У відповідь прес-секретарка Білого дому заявила, що лише Україна та НАТО мають вирішувати, чи буде Україна членом НАТО, а не Росія [5]. Раніше аналогічну тезу озвучував генсек Альянсу Єнс Столтенберг [6].

Різниця в підходах тут очевидна. Для членів НАТО Україна є суб’єктом, що має самостійно вирішити, чи хоче вона стати членом Альянсу та здійснити достатніх зусиль, аби відповідати критеріям членства. Для Росії Україна є об’єктом, який не приймає рішення щодо власної долі самостійно. Відомо про спроби колишнього російського президента Єльцина укласти «джентльменську угоду» за президентом США про те, що Україна ніколи не буде членом НАТО. На якусь існуючу чи уявну неформальну домовленість між Росією та умовним Заходом щодо членства України в НАТО та ЄС постійно натякають російські спікери. Виглядає так, ніби для них світ залишається ареною різноманітних Мюнхенських змов та секретних протоколів до Пакту Молотова-Ріббентропа. Такому баченню місце, хіба що, в музеї та підручнику з історії політології, тому що вже майже 80 років світ функціонує за зовсім іншими правилами.

В 1945 році 51 держава, в тому числі, СРСР, правонаступницею якого вважає себе Російська Федерація, та окремо Українська Радянська Соціалістична Республіка, підписали Статут ООН, відповідно до якого всі члени організації «утримуються в їхніх міжнародних відносинах від загрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканості чи політичної незалежності будь-якої держави, так і в будь-який інший спосіб, що несумісний з Цілями Об’єднаних Націй» [8]. Принцип заборони застосування сили в міжнародних відносинах набув універсального значення. З нього є виключення. Стаття 51 Статуту ООН дозволяє застосовувати силу з метою самооборони проти збройного нападу. Власне, це і дозволяє Україні боронити свій суверенітет воєнним шляхом, не порушуючи при цьому принципів ООН.

Застосування сили також дозволяється за рішенням Ради Безпеки ООН. Відповідно до статті 42 Статуту, Рада може дозволити членам ООН здійснювати воєнні заходи для підтримки міжнародного миру та безпеки. Це дозволило, наприклад, застосування сил ООН для відсічі агресії Північної Кореї проти Південної (що стало відомо як Корейська війна), та для припинення агресії Іраку проти Кувейту в 1990 році (що стало відомо як операція «Буря в Пустелі»). На підставі рішення ООН коаліційні сили знаходилися в Афганістані між 2001 та 2021 роками. Можливі випадки, коли держава застосовує силу на території іншої держави на прохання самої цієї держави. Найвідоміший випадок тут – війна США у В’єтнамі, що велася, по суті, на прохання уряду Південного В’єтнаму для відсічі наступу Північного В’єтнаму.

В міжнародному праві існує також суперечлива концепція гуманітарної інтервенції, що передбачає обов’язок держав діяти в разі, якщо деінде в світі відбуваються масові та грубі порушення прав людини. Особливого поширення ця теорія набула після геноциду в Руанді, коли Рада Безпеки ООН не змогла вчасно відреагувати на масові вбивства. Однак, ця теорія ґрунтується переважно на моральних аргументах, і не має чіткого юридичного базису. Щодо поняття гуманітарної інтервенції радимо дисертаційне дослідження Володимира Мотиля [9], щодо використання доктрин гуманітарної інтервенції та захисту громадян Росією для виправдання агресії проти України рекомендуємо монографію Олександра Задорожного [10].

Якщо говорити коротко, то «гуманітарна інтервенція» – це вкрай небезпечне припущення про те, що одна держава може присвоїти собі право застосовувати силу в міжнародних відносинах проти іншої держави з гуманітарних міркувань. Така можливість створює надмірну спокусу для окремих держав обґрунтовувати збройне втручання в справи інших держав міркуваннями захисту прав людини. З точки зору міжнародного права, таке втручання можливе виключно з санкції Ради Безпеки ООН, а будь-які односторонні дії являють собою порушення Статуту ООН.

Повертаючись до сьогодення, питання зараз полягає не в тому, чи порушила Росія заборону застосування сили чи загрози силою проти України. Питання в тому, чи становлять поточні її дії нове порушення цієї заборони, і чи є це порушення чимось якісно новим. Нам вдається, що відповідь на обидва питання позитивна. Має місце не просто порушення заборони застосування сили і погрози силою, а погроза застосування сили щодо держав-членів НАТО.

Погроза силою в міжнародному праві розуміється не тільки як пряме оголошення про бажання застосувати силу. Навпаки, про погрозу практично ніколи не заявляється відкрито. Питання того які дії сягають рівня погрози застосування сили, і чи можуть воєнні маневри на кордоні вважатися погрозою, є предметом дебатів. Наприклад, в спорі між США та Нікарагуа Міжнародний Суд ООН вирішив, що воєнні маневри Сполучених Штатів не становили погрози силою, що втім не завадило Суду знайти порушення з боку США в інших питаннях [11]. Проте у випадку України це питання вже вирішене, тому що Російська Федерація вже застосувала проти неї силу. Оцінювати чи є факт концентрації військ погрозою сили мало б сенс, якщо б над Севастополем зараз майорів прапор України. Але оскільки над Севастополем зараз прапор Росії, а на Донбасі тривають бойові дії, будь-яке збільшення кількості військ РФ на кордоні з Україною саме по собі однозначно є загрозою.

Невідомо, чи опубліковані плани російської агресії проти України є справжніми. І навіть якщо такі плани реально існують, сам по собі факт існування плану нападу ще не говорить про намір здійснити цей напад. Так само, відсутність плану нападу не робить напад неможливим. Опубліковані американські плани ядерного бомбардування СРСР, але такого бомбардування ніколи не було, і США ніколи ним Радянському Союзу відкрито не загрожували. І навпаки, ніякого плану захоплення Криму у відкритих джерелах немає, але це не означає, що агресії Росії проти України в Криму не було. Оцінка того чи є певний план погрозою застосування сили залежить не від реальності плану, а від контексту ситуації, в якій певна інформація (план, чи будь-яка інша) стає відомою.

В даному випадку, появу інформації про російські плани слід розцінювати в контексті іншої діяльності Російської Федерації. Серед численних недружніх дій Росії щодо України згадаємо лише один найбільш показовий приклад: голова російської правлячої партії «Єдина Росія» публічно наділив ватажків так званих «ДНР» та «ЛНР» партійними білетами [12]. Важко уявити собі більш відверту демонстрацію керованості цих «республік» з Кремля. Відповідно до відомого «качиного тесту», якщо щось виглядає як качка, крякає як качка, та плаває як качка, то це мабуть качка. Публікація того, що виглядає як погроза силою, одночасно з пред’явленням політичних вимог вищою посадовою особою держави-агресора до держав-членів НАТО, очевидно, і є погрозою застосування сили. Ця теза, може, здавалася б надто екстравагантною, але згадаємо, що в 1961 році СРСР також формально не погрожував нікому, і навіть заперечував факт розміщення своїх ядерних ракет на Кубі. Це не завадило західним державам розцінювати поведінку СРСР саме як погрозу силою [13].

Ці роздуми можуть здатися нелогічними, адже Росія погрожує Україні, а вимоги висуває до держав-членів НАТО. Чи можуть війська на українському кордоні вважатися погрозою сили щодо НАТО? Слід згадати, формулювання Статуту ООН, відповідно до якого застосування сили та погрози силою забороняється будь-якій державі щодо будь-якої держави, а також в будь-який спосіб, що не відповідає цілям ООН. Ці положення конкретизовані в Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі. В ньому є такі зобов’язання:

  • «утримуватися від будь-яких дій, що становлять собою погрозу сили чи пряме або непряме застосування сили проти іншої держави-учасника»;
  • «утримуватися від всіх проявів сили з метою примусу іншої держави-учасниці до відмови від повної реалізації своїх суверенних прав» [14].

Тобто, тут є два зобов’язання. Перше – не застосовувати силу проти іншої держави. Друге – не проявляти силу жодним чином, аби примусити іншу державу до відмови від певних дій, що є її суверенним правом. В другому випадку не йдеться про застосування сили саме проти держави, на яку спрямований вплив. Йдеться про взагалі будь-яке застосування чи демонстрацію сили.

Сторонами Заключного акту є держави-члени НАТО, зокрема Велика Британія, США, Франція, ФРН. Відповідно до їхніх суверенних прав, вони уклали Північноатлантичний договір, яким створили НАТО. На виконання своїх суверенних прав, вони домовилися, що до НАТО може бути прийнята будь-яка держава, якщо вона висловить таке бажання та відповідатиме критеріям членства. Вимога Росії не приймати до НАТО нові держави зачіпає суверенні права не тільки України. Така вимога є дією, що спрямована на примус держав-членів НАТО відмовитися від повної реалізації своїх суверенних прав в рамках Організації Північноатлантичного договору.  

Коли новообраний російський президент Дмитро Мєдвєдєв на початку 2008 року заявляв, що вступ України та Грузії до НАТО загрожуватиме європейській безпеці [15], це можна було розцінювати як політичну заяву, оскільки це відбулося ще до агресії Росії проти Грузії в 2008 році. Аналогічна заява в умовах, коли Росія здійснює триваючу збройну агресію проти Грузії та України, є погрозою силою, спрямованою на членів НАТО, всупереч Статуту ООН. Вимагаючи від НАТО не переходити червоних ліній, Росія сама ризикує сама зробити крок за червону лінію, після якого її дії можуть розцінюватись як погроза для всіх і кожного члена Північноатлантичного альянсу.

1. https://www.militarytimes.com/flashpoints/2021/11/20/russia-preparing-to-attack-ukraine-by-late-january-ukraine-defense-intelligence-agency-chief/

2. https://www.dw.com/uk/rosiia-hotuietsia-napasty-na-ukrainu-vzymku-2022-roku-rozvidka-a-59894895/a-59894895

3. https://www.washingtonpost.com/national-security/russia-ukraine-invasion/2021/12/03/98a3760e-546b-11ec-8769-2f4ecdf7a2ad_story.html

4. https://www.pravda.com.ua/news/2021/12/1/7315874/

5. https://www.thetimes.co.uk/article/putin-to-demand-from-biden-guarantees-against-ukraine-joining-nato-9876fxjrh

6. https://www.reuters.com/world/europe/nato-not-russia-will-decide-if-ukraine-joins-stoltenberg-says-2021-04-13/

7. https://gazeta.ua/ru/articles/comments-newspaper/_bill-ya-proshu-odnogo-otdaj-evropu/857725

8. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_010#Text

9. http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=REF&P21DBN=REF&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=fullwebr&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=A=&S21COLORTERMS=1&S21STR=%D0%9C%D0%BE%D1%82%D0%B8%D0%BB%D1%8C%20%D0%92$

10. https://books.google.tm/books?id=f0z7CgAAQBAJ&printsec=frontcover#v=onepage&q&f=false

11. https://legal.un.org/icjsummaries/documents/russian/st_leg_serf1.pdf

12. https://www.pravda.com.ua/news/2021/12/4/7316254/

13. https://digitalarchive.wilsoncenter.org/collection/31/cuban-missile-crisis/8

14. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_055#Text

15. https://www.theguardian.com/world/2008/mar/25/russia.ukraine