Олексій Плотніков, к.ю.н., міжнародне право

24 листопада представники окупаційної «адміністрації» в Криму знесли будинок Рустема Усеїнова, ветерана кримськотатарського руху [1]. Дивним чином, кримські «правоохоронці» та «суди» не звертають увагу на колосальні обсяги незаконного будівництва в Криму, описані у попередніх публікаціях «АРК» [2], [3], але них настільки непокоять хатини представників корінного народу, що них зносять, не дочекавшись навіть «рішення апеляції». Залишимо, однак, риторичні питання. Якщо подивитися на те, що відбулося, в ширшому контексті, то виявиться, що кейс с будинком Усеїнова може вказувати на те, що Російська Федерація вдалася до нової стратегії утисків корінного народу, яка відома з досвіду інших регіонів світу. Недарма адвокат Усеїнова заявив, що знищення будинку можна розглядати як порушення фундаментальних прав людини та міжнародний злочин [4].

Почати слід з того, що земельну ділянку в селі Морське, на якій розташовувався будинок Усеїнова, дійсно можна формально розглядати як самовільно захоплену, а будівництво як неузгоджене. Кримські татари, що поверталися до Криму в 1990-х роках, так і не отримали назад землі та домівок, що відібрали в них, чи їхніх предків під час депортації. Питання реституції їхньої власності ніколи не тільки не вирішувалося, але навіть офіційно не ставилося. Як наслідок, кримські татари змушені були будувати нові домівки власними силами на вільних ділянках, що стало відомим як «самозахоплення». Необхідність обліку та легалізації таких самовільно збудованих приміщень в Криму обговорювалася, ухвалювалися державні програми, проте практичні кроки в цьому напрямку здійснювалися повільно [5].

Малий прогрес у справі легалізації зайняття земельних ділянок та зведення на них будинків, фактично вручили окупаційній «владі» ще один інструмент для тиску на кримських татар. За даними проведеного в 2011 році обстеження, на самовільно зайнятих земельних ділянках знаходяться тисяч будівель, в тому числі житлові будинки та мечеті [6]. Все це, як показує справа Усеїнова, може потрапити під удар окупантів.

Знесення будинку, в першу чергу, завдає шкоду особистим правам Рустема Усеїнова. Якою б самовільно збудованою не була його хата, йдеться про будівлю, що використовувалася для житла, в якій зберігалося особисте майно. Навіть протиправно застосована в Криму російська конституція визнає, що кожен має право на житло, і ніхто не може бути довільно позбавлений житла; органи державної влади та органи місцевого самоврядування створюють умови для здійснення права на житло [7]. Аналогічна норм міститься і в Конституції України. Право на житло – один з базових соціальних стандартів, що на рівні з правом на достатнє харчування і одяг, забезпечує саме існування людини. Зокрема, це стаття 25 Загальної декларації прав людини [8], стаття 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права [9].

Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) регулярно наголошує, що з точки зору Конвенції «житло» є автономним поняттям, яке не залежить від класифікації у національному законодавстві. Відповідь на питання, чи є певне місце проживання «житлом», на яке поширюються гарантії статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від існування достатніх і безперервних зв’язків з конкретним місцем проживання. Зокрема це справи «Саргсян проти Азербайджану» [10], «Захаров проти Росії» [11]. Те, що житло збудоване самовільно на самовільно зайнятій ділянці не означає, що на нього не поширюється правовий захист. Право на житло виникає, і конкурує з іншими правами, наприклад, правом власності держави чи територіальної громади. В принципі, держава має право вимагати знесення незаконно збудованого житла, однак, таке втручання має дуже сильний вплив на приватне життя особи, тож воно потребує особливо ретельного обґрунтування та оцінки.

Порівняємо підходи двох держав у двох кейсах. В справі «Камінскас проти Литви» ЄСПЛ підкреслив, що «не поспішає надавати захист тим особам, які свідомо порушуючи законні заборони, будуть житло на екологічно охоронюваній ділянці». Однак, це не знімало з органів влади Литви обов’язку здійснити заходи, спрямовані на покращення становища заявника. Зокрема, розгляд справи переривався для того, щоб заявник зміг узаконити своє житло, а після ухвалення рішення йому було надано період часу у більше ніж рік для переїзду з житла, що підлягало знесенню. Тому в цій справі порушення не було [14]. Протилежний приклад – справа «Йорданова та Інші проти Болгарії». В цій справі органи влади Болгарії видали наказ про знесення самочинних житлових будівель, збудованих ромами на околиці Софії. ЄСПЛ встановив, що знесення будівель ґрунтувалося на законі та відповідало законній меті поновлення порушених самочинним будівництвом майнових прав. Однак, при цьому не було проведено оцінки впливу знесення будинків на заявників, і не існувало ніяких додаткових гарантій, зокрема заявникам, які не мали іншого житла, не було запропоновано альтернативного місця проживання. Тому мало місце порушення Конвенції [15].

Прикметне, що аналогічна правова позиція притаманна практиці російських судів. Вона ґрунтується на двох постановах Конституційного Суду Росії 2012 [12] та 2015 [13] років, який посилався на ті ж самі міркування, що і ЄСПЛ. На думку цього суда, «право власності на житлове приміщення, що є для громадянина та членів його родини єдиним придатним для постійного проживання, не може розглядатися виключно як економічне право, оскільки виконує соціально значущу функцію і забезпечує громадянину реалізацією ряду основних прав і свобод, передбачених Конституцією Російської Федерації…необхідне дотримання балансу прав і охоронюваних законом інтересів всіх учасників цих відносин…, а також забезпечення можливості диференційованого підходу до оцінки життєвих ситуацій, що виникають, аби уникнути необґрунтованого обмеження конституційних прав і свобод».

Нічого подібно до «диференційованого підходу», «дотримання балансу», забезпечення конституційних та конвенційних прав і свобод, та навіть просто до спроби розібратися у справі, в рішенні «Судакського міського суду» щодо знесення будинку Рустема Усеїнова не простежується [16]. «Суд» просто повністю підтримав позицію позивача і наказав за свій рахунок знести будинок. В «рішенні суду» навіть не зазначено, що цей будинок є житловим.

Ми не сумніваємося, що в разі, якщо справа про це свавілля окупантів дійде до Європейського суду з прав людини, то останній визнає порушення індивідуального права і присудить Усеїнову компенсацію. Проте цю справу слід розглядати в ширшому контексті знищення будинків як неправомірної тактики боротьби з політичними опонентами, яка може дорівнювати міжнародному злочину. Масові знищення застосовуються державами в різних регіонах світу. Критиці за подібні практики піддаються Багамські острові, Гватемала, Єгипет, Ізраїль, Індія, Китай, Нігерія, Росія, Туреччина, Туркменістан, Узбекистан та інші держави [17]. Причини можуть бути різними – від боротьби з незаконною забудовою, що не супроводжується достатніми гарантіями від свавілля, до використання знищення житла цивільних осіб як тактики в збройних конфліктах.

У випадку Криму слід враховувати, що йдеться не просто про знищення житлового будинку з порушенням процедури. Ці дії скоюють органи «влади» держави-окупанта на окупованій території. До ситуації продовжує застосовуватися міжнародне право прав людини, що захищає право на приватне життя і право власності, проте допускає обмеження цих прав. Але застосовується і міжнародне гуманітарне право, з точки зору якого знищення житлового будинку на окупованій території слід розглядати як напад на мирне населення.

Відповідно до статті 53 Конвенції про захист цивільного населення під час війни (Женевська конвенція IV), будь-яке знищення окупаційною державою рухомого чи нерухомого майна, що є власністю приватних осіб, забороняється, за винятком випадків, коли це є необхідним для ведення воєнних операцій [18]. Це положення застосовується протягом всього періоду окупації, незалежно від того, чи пов’язане знищення майна з воєнними операціями чи взагалі з воєнною необхідністю. В 2004 році Міжнародний Суд ООН ухвалив консультативний висновок щодо будівництва стіни на окупованій палестинській території. В ньому Суд визначив, що держава окупант несе відповідальність і зобов’язується сплачувати компенсацію за знищення домівок на окупованій території з метою будівництва [19].

Окрім відповідальності держави за знищення майна на окупованій території, існує індивідуальна кримінальна відповідальність за подібні дії. Незаконне знищення майна на окупованій території є воєнним злочином, причому не тільки за писаним, але й за звичаєвим міжнародним кримінальним правом, що розглядає як злочин невиправдане знищення майна. Наприклад, за Статутом Міжнародного кримінального трибуналу по колишній Югославії, він мав юрисдикцію щодо грубих порушень Женевських конвенцій 1949 року, зокрема щодо порушень законів та звичаїв війни, під якими розумілося, в тому числі, незаконне руйнування майна, що не викликане воєнною необхідністю [20]. Така сама норма міститься в Римському статуті Міжнародного кримінального суду [21].

Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії докладно прокоментував питання знищення житлових будинків у справі Бласкіча. Він встановив, що міжнародний злочин знищення майна може бути скоєний під час всього періоду, коли таке майно знаходиться під контролем держави-окупанта (не тільки під час активних воєнних дій). Порушення може проявитися навіть в однократній дії, що призводить до масштабних руйнувань (в справі йшлося про знищення лікарні) [22]. Самого по собі одномоментного акту знищення майна, звичайно, недостатньо, аби це діяння досягло ступеню тяжкості міжнародного злочину. Однак в справі Рустема Усеїнова наявні інші ознаки. Це, в першу чергу, систематичний характер протиправної політики держави-окупанта, спрямованої проти представників корінного народу. Будучи вписаним в контекст, знищення будинку стає продовженням довгого ланцюгу дій, об’єднаних єдиним умислом, та спрямованих на скоєння значно більш масштабних злочинів, ніж знищення майна, в тому числі, переміщення населення окупованої території, зміну етнічного составу населення окупованої території.

Україна визнає юрисдикцію Міжнародного кримінального суду щодо подій в Криму [23], тож теоретично ця справа може дійти до Гааги. Проте першим кроком тут мало б стати розслідування з боку правоохоронних органів України, які можуть і повинні вести слідство та здійснювати кримінальне переслідування осіб, що чинять злочини на окупованій території України.

1. https://hromadske.radio/news/2021/11/24/u-seli-mors-ke-znesly-budynok-veterana-kryms-kotatars-koho-rukhu-rustema-useinova

2. https://arc.construction/1036?lang=uk

3. https://arc.construction/4909?lang=uk

4. https://crimeahrg.org/ru/unichtozhenie-doma-veterana-krymskotatarskogo-dvizheniya-rustema-useinova-voennoe-prestuplenie-advokat/?fbclid=IwAR2o3H5hJyLfux-9d-H0XCzNdd9JmZg2Tv6UCW__HQsvrTqZNH4whp7Hvy0

5. https://www.osce.org/files/f/documents/c/c/104418.pdf

6. http://kompravlud.rada.gov.ua/print/72634.html

7. http://www.constitution.ru/10003000/10003000-4.htm

8. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_015#Text

9. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_042#Text

10. https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-163042

11. https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-172073

12. https://rg.ru/2012/05/30/sud-dok.html

13. https://rg.ru/2015/06/16/postanovlenie-dok.html

14. https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-208663

15. https://hudoc.echr.coe.int/fre?i=001-110449

16. https://sudak–krm.sudrf.ru/modules.php?name=sud_delo&srv_num=1&name_op=doc&number=74119985&delo_id=1540005&new=0&text_number=1

17. https://www.make-the-shift.org/resource-type/forced-evictions/

18. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_154#Text

19. https://www.icj-cij.org/public/files/case-related/131/131-20040709-ADV-01-00-EN.pdf

20. https://zakon.rada.gov.ua/rada/show/995_711#Text

21. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_588#Text

22. https://www.icty.org/x/cases/blaskic/tjug/en/bla-tj000303e.pdf

23. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/145-19#Text