Олексій Плотніков, к.ю.н., міжнародне право

Минулого тижня голландській суд ухвалив рішення у справі про так зване «скіфське золото». Кількість публікацій на цю тему в електронних медіа, постів фахівців в соціальних мережах, та зрештою реакція офіційних осіб держави-окупанта показують важливість та навіть символічність цієї події. «АРК» спробує розібратися що ж відбулося, і чому це судове рішення має значення не лише для України та Росії, але й для міжнародного права.

Нагадаємо, що під «скіфським золотом» розуміється виставка під назвою «Крим – золотий острів в Чорному морі», що складається з предметів, які походили з музеїв Автономної Республіки Крим, міста Севастополя, а також Києва та Одеси. Крім власне золотих виробів, які представляють різні цивілізації (скіфську, грецьку, тощо), до виставки включені інші археологічні скарби, знайдені на території Криму. В момент початку окупації півострова, виставка знаходилася в Нідерландах. Більш докладно про саму виставку можна почитати в окремому матеріалі [1]. Про юридичний бік питання й історію судового спору радимо докладний матеріал «Ліги» [2]. Підкреслимо лише, що це рішення ще не остаточне. Воно може бути оскаржене до Верховного Суду Нідерландів, та інша сторона вже заявляє про те, що вони збираються скористатися цим правом [3].

На сайті апеляційного суду Амстердаму доступна повна версія рішення голландською [4] та скорочений виклад англійською [5]. В ньому зазначається, що Окружний суд Амстердама вирішив, що музейна колекція має повернутися в Україну на підставі голландського закону про культурну спадщину (Dutch Heritage Act). Натомість суд другої інстанції встановив, що закон до ситуації застосувати неможна через формальні юридичні підстави, а саме через те, що виставка перебувала в Голландії на підставі експортного свідоцтва, що не дозволяло застосувати до неї голландській закон про культурну спадщину (про які саме свідоцтва йдеться буде сказано нижче). Апеляційний суд встановив, що Україна беззаперечно є власником всіх предметів, що входять до виставки, які походять з музеїв Києва та Одеси. Що стосується «кримських музеїв», голландській суд вирішив, за законодавством України, власником музейних фондів є українська держава. Музеї володіють предметами з власних колекцій на праві оперативного управління. Тож музейні експонати мають бути повернуті власнику, яким є Україна.

Хороші новини в тому, що це рішення, за великим рахунком, влаштовує Україну, адже предмет спору повернеться до неї. Більш суперечлива новина в тому, що суд перекреслив позицію суду першої інстанції про те, що предмети є частиною культурної спадщини України, і тому беззаперечно належать ній. Він вирішив справу на підставі того, що права власності України в його очах виглядали переважними. В принципі, якщо б українське законодавство було колись виписано трохи інакше, а писалося воно в 1995 році, коли було ухвалено закон «Про музеї та музейну справу» [6] та у 2000 році, коли Кабмін затвердив Положення про музейний фонд України [7], то голландській суд міг би дійти дещо інших висновків.

Питання про те, чи слід розглядати виставку як власність чи спадщину є одним з центральних в цій справі, але суперечність між цими поняттями сягає корінням значно глибше. Деякі об’єкти матеріального світу завжди наділялися певною символічною нематеріальною значимістю (наприклад, релігійні артефакти чи регалії правителів). Поступово коло таких об’єктів розширювалося, так що такі предмети як картини, рукописи, археологічні знахідки та інші стали наділятися цінністю, що значно перевищує вартість аналогічних за матеріальним призначенням предметів.

Такі предмети є унікальними і принципово не відтворюваними. Ніщо не заважає скопіювати, скажімо, славнозвісну скіфську пектораль, що за вартістю металу та якістю роботи буде точно дорівнювати оригіналу. Проте оригінал все ж матиме значно вищу грошову цінність і незрівнянно більше нематеріальне значення. Право, що застосовується до таких предметів, має бути іншим, ніж те, що регулює просту власність. В праві виникли дві концепції: культурна власність (“cultural property”) та культурна спадщина (“cultural heritage”).

Тут варто пояснити, що в українському праві, як правило, використовується словосполучення «культурні цінності», а не «культурна власність». Цей термін взятий з Конвенції 1954 року (про яку йтиметься нижче), точніше з її російського варіанту. В англійському, французькому та іспанському варіантах тексту використано саме слово «власність» (“property”, “biens” та “bienes” відповідно). Використання терміну «цінності» в російському перекладі зумовлено виключно позицією СРСР, який не визнавав права власності в тому вигляді, в якому воно існувало в капіталістичному світі. Це призвело до появи в російському тексті таких явно незграбних термінів як «рухомі цінності» та «нерухомі цінності». Тож далі будемо послуговуватися коректним терміном «культурна власність» як синонімом терміну «культурні цінності», що зустрічається в нашому законодавстві. Бажаючим заглибитись до проблематики культурної власності та культурної спадщини радимо статтю, що наводиться в списку джерел [8].

Першим міжнародним договором щодо захисту культурної власності стала Гаазька конвенція 1954 року [9]. Головне її досягнення – визначення терміну «культурна власність» як рухомої чи нерухомої власності, що має велике значення для культурної спадщини кожного народу, такої як пам’ятки архітектури, мистецтва чи історії, релігійні чи світські, археологічні місце разташування, архітектурні ансамблі, що становлять історичний чи художній інтерес, витвори мистецтва, рукописи, книжки, інші предмети художнього, історичного чи археологічного значення, а також наукові колекції чи важливі колекції книжок, архівних матеріалів, або репродукції вищезазначених цінностей. Держави-учасниці Конвенції, до яких належать Росія та Україна (а загалом 133 країни) зобов’язалися поважати культурну власність, розташовану на території одна одної, запобігати будь-яким актам незаконного заволодіння ними, в тому числі, реквізицію, конфіскацію, захоплення в якості призу.

Другий крок було зроблено в 1970 році з ухваленням Конвенції про заходи, спрямовані на заборону та запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності [10]. Цей документ регулює обіг культурної власності в мирний час. В ній окремі об’єкти культурної власності розглядаються як частина культурної спадщини держави. Культурна спадщина включає в себе, зокрема, предмети, знайдені на національній території. Вивіз культурної власності з національної території допускається за наявності спеціального свідоцтва, яким держава-експортер засвідчує, що дала дозвіл на вивіз однієї чи декількох культурних цінностей. Держави-учасниці домовилися не допускати переміщення культурної власності без згоди держав, до культурної спадщини яких належить така власність.

Повернемося до справи в голландських судах. Скарга позивачів («адміністрації кримських музеїв» утворені державою-окупантом) базувалася на твердженні, що виставка перебуває в Голландії незаконно, в порушення голландського Закону про культурну спадщину, яким положення Конвенції 1970 року було імплементовано до законодавства Нідерландів. Крім того, позивачі заявляли, що держава Україна не може претендувати на вивезені з Криму частини виставки, оскільки вони становлять культурну спадщину не України, а Криму. Цікаво, що при цьому представники держави-окупанта не забарилися називати музейні предмети власністю Автономної Республіки Крим, та посилатися на українське законодавство.

Слідуючи цій логіці кримські музеї продовжують існувати в правовому полі Автономної Республіки Крим, діють у відповідності до законодавства України, та підпорядковуються українському міністерству культури. Таким чином представники окупанта самі загнали себе в юридичну пастку, адже виходило, що вони визнають верховенство щодо себе уряду України, тож дивно виглядав сам факт звернення до голландського суду у тому, що за логікою позивача, було спором українських юридичних осіб публічного права з владним суб’єктом.

У відповідь на російські аргументи, Україна заявляла, що до виставки застосовується стаття 6.7 голландського закону про культурну спадщину, у відповідності до якої в разі незаконного ввозу до Нідерландів об’єкту культурної спадщини, держава, що є власницею такої спадщини, може вимагати від Голландії повернення такої спадщини. Щодо права власності, Україна зазначала, що позивачі давно діють в якості російських юридичних осіб і не підпорядковуються праву України.

Апеляційний суд докладно проаналізував положення Конвенції 1970 року, в тому числі скарги призначеного державою-окупантом керівництва кримських музеїв. Він заперечив проти російського аргументу про незаконний вивіз, зазначивши, що музейні експонати перебувають в Нідерландах законно на підставі чинних експортних свідоцтв. Тож не підлягала застосуванню стаття 6.7 голландського закону про культурну спадщину, а предмети культурної власності підлягають поверненню державі, що видала ці свідоцтва як об’єкти культурної власності, права на які пред’явив законний власник, а саме держава Україна, права власності якої підтверджувались експортним свідоцтвом.

Далі голландській суд зазначив, що перебування виставки в Голландії довше, ніж це було передбачене експортним свідоцтвом, не становить собою незаконного вивозу об’єктів культурної власності, як на тому наполягали позивачі, оскільки не має на меті викрадення цієї власності. Навпаки, Голландія діяла так у відповідності до вказівок власника, тобто України, яка просила не повертати відповідні предмети до Криму. Апеляційний суд Амстердама присвятив значну увагу аналізу українського законодавства про музейну справу аби визначити хто вважається власником предметів, які знаходяться в музеях. Обґрунтування власності України саме по собі доволі цікаве, але тут ми не будемо його торкатися, бо воно вже досліджене в матеріалі «Ліги» [2].

В підсумку маємо таке. Голландський суд визнав, що кримське золото має бути повернуте Україні. Його рішення ґрунтується на праві культурної власності України, що випливає з її законодавства, та підтверджується виданими на підставі Конвенції 1970 року експортними свідоцтвами. Право культурної спадщини до виставки «Крим – золотий острів у Чорному морі» суд не застосував. Окремо зазначимо, що голландській суд «виніс за дужки» питання про окупацію Криму та право держав на культурну спадщину. Аргумент про права корінного народу, хоча й представлявся йому, але взагалі не відображений в рішенні. Суд розв’язав конкретну справу, але, здається, втратив шанс ухвалити доленосне для міжнародного права рішення у безпрецедентній справі щодо прав власності на культурну спадщину у випадку окупації.

Не будучи фахівцями у праві Нідерландів, ми утримаємося від прогнозів щодо розгляду справи в касаційному суді. Зазначимо лише, що й цей розгляд навряд чи стане кінцем саги. Конвенція 1970 року передбачає можливість звернення до ЮНЕСКО за консультаціями. Теоретично, цей механізм можна використати для розв’язання спорів. Щоправда, це навряд чи завадить остаточному поверненню колекції до України після рішення касаційного суду на її користь. В будь-якому випадку, зараз в справі про «скіфське золото» поставлена не крапка, а крапка з комою.

1. https://www.dsnews.ua/ukr/society/ne-zoloto-ne-skifov-za-kakie-artefakty-na-samom-dele-boretsya-15032019220000с

2. https://project.liga.net/projects/scythian_gold_ua/

3. https://www.bbc.com/russian/news-48988658

4. https://uitspraken.rechtspraak.nl/inziendocument?id=ECLI:NL:GHAMS:2021:3201

5. https://www.rechtspraak.nl/Organisatie-en-contact/Organisatie/Gerechtshoven/Gerechtshof-Amsterdam/Nieuws/Paginas/Allan-Pierson-Museum-has-to-hand-over-the-Crimean-Treasures-to-the-Ukrainian-State.aspx

6. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/249/95-%D0%B2%D1%80#Text

7. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1147-2000-%D0%BF#Text

8. http://dspace.onua.edu.ua/bitstream/handle/11300/7457/Koval_The%20Definition%20of%20Cultural%20Property.pdf

9. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_157#Text

10. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_186#Text