Олексій Плотніков, к.ю.н., міжнародне право

На продовження дослідження російської скарги проти України до Європейського суду з прав людини (нагадуємо, що ми розглядаємо лише ті частини, що стосуються безпосередньо Криму, попередні статті можна знайти тут [1] і тут [2]), подивимось на російську скаргу з точки зору суті. Нагадаємо, що процес в Європейському суді з прав людини (ЄСПЛ) включає в себе розгляд будь-якої скарги на порушення Європейської конвенції з прав людини на предмет прийнятності, тобто – чи може взагалі ЄСПЛ розглядати таку скаргу, і по суті тобто – чи було порушення цієї Конвенції.

Ми вже доводили, що звернення Росії несе в собі численні юрисдикційні проблеми, які, з великою імовірністю, призведуть до відхилення скарги, принаймні в тій частині, що стосується Північнокримського каналу, вже на стадії прийнятності [2]. Але ж давайте уявимо, що міждержавна скарга Росії проти України все ж здолає бар’єр прийнятності в ЄСПЛ. Чи будуть аргументи держави-агресора достатніми, аби знайти в діях України порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод по суті?

Судячи з оприлюдненого Генеральною прокуратурою РФ прес-релізу [3], позиція Росії по суті полягає в тому, що нібито на порушення Конвенції з охорони і використання транскордонних водотоків та міжнародних озер, Україна в односторонньому порядку перекрила джерело подачі прісної води до Криму, що нібито призвело до негативних гуманітарних, екологічних, економічних наслідків, зокрема для вразливих груп населення. На думку держави-окупанта, перекриття Каналу мало на меті «моральний тиск на місцевих мешканців півострова…за висловлення політичної позиції» під час так званого «кримського референдуму».

Далі російська Генеральна прокуратура посилається на «шкоду», що була завдана «бюджету «Республіки Крим» та місцевим бюджетам». Зрештою, на думку РФ, «водна блокада Криму» з боку України становить собою «широкомасштабне порушення прав, закріплених статтями 3, 8, 14 Конвенції…статтею 1 Протоколу № 1, Протоколом № 12 до Конвенції щодо 2,5 млн. постійних мешканців Криму та декількох мільйонів громадян Росії та інших держав, в тому числі і України, що приїздять на відпочинок». Заявляється, що нібито «Управління Верховного комісара ООН з прав людини ще 3 березня 2016 року вимагало від України розслідувати заяви про порушення прав людини під час блокади Криму». Розглядаючи ці вимоги, одразу слід відкинути все те, що не стосується Європейської конвенції, та в принципі ні за яких обставин не буде розглядатися ЄСПЛ.

По-перше, ЄСПЛ не буде розглядати тверджень Росії про порушення Конвенції з охорони і використання транскордонних водотоків та міжнародних озер. Завданням ЄСПЛ є встановлення порушення чи відсутності порушення лише одного міжнародного договору – Європейської конвенції з прав людини. Тож ЄСПЛ не буде оцінювати чи мала право Україна перекрити Північнокримський канал в принципі. На цьому ресурсі ми вже розбирали, чому Конвенція про транскордонні водотоки не стосується Північнокримського каналу [4], тому більш докладно це питання розглядати на будемо.

По-друге, подання російською стороною докладного «кошторису втрат бюджетів» окупаційних де-факто «органів влади» не має сенсу. ЄСПЛ не може і не буде розглядати будь-які питання, пов’язані зі шкодою держави, оскільки Конвенція стосується лише прав людини, але ніяк не прав держав.

По-третє, наполегливе використання терміну «блокада» є явно оманливим. Ніякої блокади Криму, водної, енергетичної, продовольчої, тощо не існує і не може існувати, оскільки Крим не відрізаний ані від території держави-окупанта, хіба що автори заяви заперечують існування «Кримського мосту», ані від решти світу. Українські кораблі не блокують кримські порти, тож ніщо не заважає Росії здійснювати постачання необхідних товарів, в тому числі, і води, морем.

Мабуть, наполегливе повторювання слова «блокада» має на меті створити для зовнішнього читача аналогію з чутливою для міжнародної спільноти проблематикою блокади Гази, проте в дійсності має місце лише припинення постачання одного ресурсу через один з можливих каналів його постачання. Про те, чому ситуація з Кримом не є блокадою «АРК» вже писала тут [5], а автор даного нарису ще й колись написав доволі розлогу статтю тут [6]. Тому твердження РФ, що порушення прав людини походять саме з «водної блокади», принаймні, таке формулювання застосоване в прес-релізі, виглядає як повністю необґрунтоване.

По-четверте, автори російської заяви стверджують, що Управління Верховного комісара ООН з прав людини (УВКПЛ), нібито 3 березня 2016 року вимагало від України розслідувати порушення прав людини в Криму. Дійсно, в цей день була опублікована Доповідь УВКПЛ щодо ситуації з правами людини в Україні за період з 16 листопада 2015 року по 15 лютого 2016 року. Єдине, чим можна пояснити підвищений інтерес до цієї рядової доповіді за конкретний період – згадування в ній слова «блокада» [7].

І тут автори заяви вдалися одразу до декількох маніпуляцій. По-перше, в доповіді немає ніяких вимог до України, є лише рекомендації. По-друге, в доповіді немає терміну «блокада», є термін «громадянська блокада», причому він вживається в лапках, аби позначити його умовність. Адже йдеться про відомі події кінця 2015 – початку 2016 року, коли група осіб на певний час перекрила адміністративний кордон між Україною та Кримом з боку материку. В доповіді взагалі не згадується Північнокримський канал, і його перекриття не розглядається УВКПЛ як частина «громадянської блокади».

По-третє, в доповіді надається рекомендація «розслідувати всі заяви про порушення прав людини під час «громадянської блокади» на адміністративній межі між материковою Україною та Кримом». В змістовній частині звіту згадується про існування заяв про порушення прав людини як з боку активістів, що організували «громадянську блокаду» (наприклад, про напади на осіб, що намагалися перетнути адміністративну межу), так і щодо організацій, яких пов’язували з активістами (включаючи вибух в офісі однієї з них). Тобто, йшлося про необхідність розслідувати конкретну ситуацію насильства, а не про постачання до Криму будь-чого, включаючи воду.

І по-четверте, прикметно, що знайшовши серед рекомендацій доповіді УВКПЛ від 3 березня 2016 р. зручне для себе слово, російська сторона не звернула увагу на інші рекомендації, наприклад рекомендацію де факто «органам влади» РФ в Криму допустити на півострів незалежних міжнародних спостерігачів, скасувати заборону Меджлісу, припинити переслідування кримських татар і розслідувати порушення їхніх прав. 

Повернемося, однак, до тексту російського прес-релізу. Що ж від нього залишається, коли прибрати всю безліч політичних тверджень і маніпуляцій? Залишається «широкомасштабне порушення прав, закріплених статтями 3, 8, 14 Конвенції, статтею 1 Протоколу № 1, Протоколом № 12». Від цих статей одразу доведеться відняти першу статтю Протоколу 1 до Європейської конвенції, оскільки вона стосується права власності. Судячи з російського прес-релізу, росіяни заявляють лише про порушення майнових прав держави, тож пов’язані з нею скарги розглядатися не будуть. В принципі, не можна виключати, що в повному тексті скарги описані якісь порушення прав власності окремих осіб, але аналіз цього припущення неможливий через відсутність будь-яких відомостей.

Також слід відсікти твердження про нібито порушення прав, встановлених статтею 14 Конвенції та Протоколом № 12 до Європейської конвенції. Обидва положення стосуються заборони дискримінації і розглядаються у зв’язку з іншими правами, у користуванні якими ця сама дискримінація відбувається. Дискримінація не може існувати сама по собі, і завжди відбувається в зв’язку з іншими статтями Європейської конвенції, а цих статей залишається рівно дві: 3 та 8. Третя стаття забороняє катування, восьма – захищає право на приватне і сімейне життя.

Почнемо з восьмої, бо щодо неї в ЄСПЛ дійсно існує практика, пов’язана з водопостачанням, причому ця практика стосується України. В справах «Дубецька та Інші проти України» [8] та «Дземюк проти України» [9] ЄСПЛ дійсно встановлював порушення права на приватне життя, встановленого статтею 8 Конвенції. В обох справах йшлося про погіршення здоров’я заявників, викликане промисловим забрудненням джерел водопостачання, та відсутність реакції держави на погіршення якості питної води. Ще більш докладно питання права на воду в світлі статті 8 розглянуто в справі «Гудорович та Інші проти Словенії» [10]. В цій справі ЄСПЛ встановив, що в держави існує позитивне зобов’язання забезпечити доступ до питної води.

Що означає «позитивне зобов’язання»? Це означає, що йдеться про обов’язок вчинити дію, на відміну від негативного зобов’язання, що означає обов’язок утриматися від дії. Тобто, держава повинна здійснювати активних зусиль для того, аби всі, хто перебуває під її юрисдикцією, мали доступ до питної води. Цей висновок важливий для питання Північнокримського каналу, адже вода не тече в Крим природнім шляхом.

Функціонування складної гідротехнічної споруди, якою є канал, потребує людської праці, тобто активних зусиль. Принципово, немає різниці між каналом та, на приклад, водопроводом. Через канал вода поставлялася споживачам за оплатними договорами. Після захоплення Криму, Росія жодного разу офіційно не зверталася до України щодо поновлення дії договорів про водопостачання. Більше того, за твердженнями українських посадових осіб [11], саме Росія припинила постачання води в Крим в квітні 2014 р., після захоплення нею частини Каналу, яка знаходиться в Криму, в той час як рішення про перекриття Каналу з українського боку було ухвалене лише в травні.

Повертаючись до концепції «позитивного зобов’язання», вона означає, що у випадках, коли держава не може здійснювати владу над частиною своєї території, зокрема, внаслідок іноземної окупації, вона зберігає юрисдикцію над такою територією, проте така юрисдикція скорочується до позитивного обов’язку здійснювати правові та дипломатичні заходи для гарантування особам, які мешкають на цій території, прав за Європейської конвенції, що вказане у параграфі 333 справи «Ілашку проти Молдови та Росії» [12]. Тож ЄСПЛ теоретично може перевірити чи здійснила Україна всіх таких заходів, проте концепція позитивного обов’язку явно не включає в себе обов’язку поставляти будь-що на територію, окуповану іншою державою.

Навіть якщо гіпотетично припустити, що ЄСПЛ встановить втручання в право мешканців Криму на приватне життя в формі обмеження доступу до питної води, то він муситиме, відповідно до другої частини статті 8 Конвенції, застосувати так званий «трискладовий тест» і перевірити, чи було таке втручання відповідно до закону, чи переслідувало воно легітимну мету, і чи було воно необхідним в демократичному суспільстві.

Щодо критерію відповідності закону, незрозуміло який закон застосовується до ситуації вимог РФ: України чи Росії. Та навіть якщо припустити, що буде йтися про закон України, для останньої буде нескладно заявити, що перекриття каналу відповідало закону, оскільки стало наслідком боргу з боку споживача. Щодо легітимної мети, Україна, очевидно, може послатися на існування ситуації збройного конфлікту, що загрожує життю нації в значенні статті 15 Конвенції, і важко буде уявити більш легітимну мету обмеження, ніж захист суверенітету держави і існування народу.

Що стосується необхідності в демократичному суспільстві, в очах ЄСПЛ справа може виглядати як дилема балансу між інтересами захисту суверенітету і існування нації та правом на приватне життя. При цьому, українські аргументи щодо суверенітету виглядатимуть доволі очевидними. Росії ж навпаки буде складно довести зв’язок між діями України та порушенням права на приватне життя. Цей зв’язок виглядатиме як дуже довгий ланцюг подій, кожна ланка якого робитиме російські аргументи все більш крихкими. Так, обмеження водопостачання стало результатом рішення російських де-факто «органів», а саме їх нездатності укласти договір з Україною про постачання води Каналом, оскільки користувачі накопичили борг, через який Україна перекрила Канал.

Або якщо б екологічна аварія на «Кримському титані» стала наслідком експлуатації підприємства за відсутності достатньої кількості води, то це було б наслідком нездатності керівництва підприємства домовитись з російськими де-факто «органами влади», що було наслідком відсутності достатньої кількості води в Криму, що було наслідком відсутності угоди між де факто «органами влади» і Україною про постачання води, що було наслідком боргу з боку структур в Криму перед Україною, що перекрила канал.

Не будемо втомлювати читача іншими прикладами гіпотез та моделювань, побудованими в стилі віршика про «дім який побудував Джек». Сподіваємося, наведеного буде достатньо аби стало зрозумілим, що перед тим, як обвинуватити Україну в порушенні права мешканців Криму на приватне життя, Росії доведеться не один раз пояснити ЄСПЛ власну бездіяльність в забезпеченні кримчан водою.

Однак лишається ще російський аргумент, який спирається на статтю 3 Європейської конвенції. Ця стаття забороняє катування, нелюдське та принизливе поводження. Обмеження доступу до води може вважатися таким поводженням, наприклад, якщо йдеться про катування спрагою, або ігнорування потреб людини, яка знаходиться в повній залежності від держави (ув’язнений, важко хворий, тощо). В практиці ЄСПЛ були такі справи, однак він ніколи не розглядав обмеженості доступу до води людей, що не перебувають в повній залежності від держави, в якості порушення заборони катувань, нелюдського чи принизливого поводження.

Помічним для формування позиції ЄСПЛ тут може бути висновок Комітету ООН з прав людини в справі «Тейтіота проти Нової Зеландії» 2020 року [13]. В цій справі Комітет розглянув заяву особи про те, на тихоокеанському атолі Тарава через зміну клімату зникли природні джерела питної води, і його мешканцям доводилося покладатися виключно на воду в пластикових пляшках, що завозили з великої відстані. Однак, на думку Комітету ООН, навіть за таких обставин не існувало загрози настільки серйозної, що дорівнювала б нелюдському чи принизливому поводженню.

Крим, очевидно, знаходиться в кращій ситуації, ніж атол Тарава. Там є власні джерела питної води, та й постачати туди воду значно легше. Зрештою, російській представники не соромляться стверджувати про порушення прав не тільки мешканців Криму, але й російських «туристів». Тож Європейському суду буде, імовірно, важко повірити в те, що ситуація з водою в Криму настільки критична, що становить собою катування або нелюдське поводження.

1. https://arc.construction/17621?lang=uk

2. https://arc.construction/18155?lang=uk

3. https://epp.genproc.gov.ru/web/gprf/mass-media/news?item=63838459

4. https://arc.construction/3821?lang=uk

5. https://arc.construction/1785

6. http://www.jusintergentes.com.ua/images/2015/4/Plotnikov.pdf

7. https://www.ohchr.org/Documents/Countries/UA/Ukraine_13th_HRMMU_Report_3March2016_Ukrainian.pdf

8. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_689#Text

9. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_a51#Text

10. http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-201646

11. http://euromaidanpress.com/2014/04/28/crimean-self-proclaimed-government-spreads-hype-about-ukraine-turning-off-water-supply-hiding-its-own-incompetence/

12. http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-61886

13. https://tbinternet.ohchr.org/_layouts/15/treatybodyexternal/Download.aspx?symbolno=CCPR/C/127/D/2728/2016&Lang=en