Олексій Плотніков, к.ю.н., міжнародне право

На початку вересня ООН опублікувала чергову доповідь Генерального секретаря щодо ситуації з правами людини в Криму за період з 1 липня 2020 року по 30 червня 2021 року [1]. Серед іншого, в Доповіді констатується, що в розпорядженні ООН є інформація про 43 випадки насильницького зникнення, що були задокументовані в Криму з березня 2014 року, в розслідуванні яких не було досягнуто жодного відчутного прогресу.

Є відомості про позасудову страту щонайменше однієї зниклої особи, а з 30 людей, що були звільнені, ніхто не отримав ані розслідування, ані компенсації. Хоча є відомості про причетність до цих подій «співробітників Федеральної служби безпеки РФ» та інших представників окупаційної «адміністрації», жодного з винних не було притягнуто до відповідальності.

«Розслідування», якщо такі відбувалися, носили формальний характер, були непрозорими, та в їхніх рамках родичам жертв не надавалося жодної інформації. Ті жертви, що були звільнені, стикалися з повторним ризиком переслідування, і більшість з них змушена була залишити Крим після звільнення. В доповіді також міститься заклик Генерального секретаря ООН до Російської Федерації «забезпечити незалежне, безстороннє і ефективне розслідування всіх тверджень про катування чи жорстоке поводження, насильницькі зникнення чи довільні арешти та затримання в Криму».

Коли чиновники ООН говорять про «насильницькі зникнення» – йдеться про чіткий юридичний термін. В 2006 році було ухвалено Міжнародну конвенцію про захист усіх осіб від насильницьких зникнень [2]. Відповідно до неї «насильницьким зникненням уважається арешт, затримання, викрадення чи позбавлення волі в будь-якій іншій формі представниками держави чи особами або групами осіб, які діють з дозволу, за підтримки чи за згодою держави, при подальшій відмові визнати факт позбавлення волі або приховування даних про долю чи місцезнаходження зниклої особи, унаслідок чого цю особу залишено без захисту закону».

Хоча те, що зараз називається насильницькими зникненнями, існувало завжди, але увагу міжнародного права цей феномен привернув в 1970-х роках у зв’язку з практиками деяких диктаторських режимів. Прагнучі уникнути відповідальності за позасудові розправи над політичними супротивниками, такі режими організовували самі або через підпорядковані ним недержавні групи, таємне викрадення небажаних осіб, що, як правило, завершувалося їхньою загибеллю (щодо історії феномену дивись [3]).

Насильницьке зникнення завжди є прихованим заходом протиправної владної репресії. Інші форми викрадення людини, наприклад злочинцями з метою отримання викупу, не вважаються насильницьким зникненням. Головна проблема феномену насильницьких зникнень полягає в тому, що особа залишається «без захисту закону», тобто її затримання та утримування під контролем держави чи іншої влади ніяк не документується, через що ускладнюється доведення порушення її прав, на приклад, застосування до людини катувань, або тримання з порушенням встановлених законом гарантій та/або в неналежних умовах. Крім того, організація насильницьких зникнень публічною владою дозволяє уникати формального суду над людиною.

З цієї точки зору, на приклад, арешти громадян в часи радянського терору 1930-х років, хоча й були протиправними навіть з точки зору самого радянського законодавства, але не завжди становили собою насильницького зникнення, за умов якщо вони документувалися, вбивству чи позбавленню свободи людини передувала формальна процедура, та про застосовану репресію повідомлялися родичі. Ситуація ж насильницького зникнення характеризується повною відсутністю формальної процедури. Держава, владні органи не визнають навіть сам факт затримання особи, і не повідомляють ніякої інформації про її долю.

Насильницьке зникнення відрізняється від просто порушень в процедурі затримання. Такі речі як відсутність документування часу та місця затримання, не допуск адвоката, неповідомлення рідних, тощо, можуть становити порушення права людини на свободу і особисту недоторканість, що передбачене статтею 5 Європейської конвенції з прав людини та рядом інших міжнародних договорів. Однак, в таких випадках йдеться про недоліки в організації діяльності правоохоронних органів держави. Насильницьке ж зникнення є проявом свідомої державної політики, коли влада не просто не бореться з порушеннями при затриманні, але й цілеспрямовано нехтує будь-якою процедурою. Насильницьке зникнення є настільки тяжким діянням, що становить собою злочин проти людяності за пунктом «і» частини 1 статті 7 Римського статуту Міжнародного кримінального суду [4].

Станом на початок 2021 року Моніторингова місії ООН з прав людини в Україні зареєструвала 43 випадки насильницького зникнення в Криму, з яких 28 мали місце в 2014 році, 2 в 2015 році, 4 в 2016 році, 7 в 2017 році, 2 в 2018 році. При цьому, Місія ООН відносить до насильницьких зникнень і ті випадки, коли затримання викраденої особи реєструвалося пізніше, ніж вона була фактично затримана (наприклад у справі Олександра Стешенка його «затримання ФСБ» було «зареєстровано» через добу, після фактичного викрадення, під час якої заручника піддавали катуванням).

3 вересня 2021 року стало відомо, що, ніби «у відповідь» на заклик Генерального секретаря ООН припинити практику насильницьких зникнень в Криму та розслідувати них, невідомі люди, що імовірно пов’язані з російськими органами влади, викрали з їхніх домівок щонайменше п’ятьох кримських татар, пов’язаних з громадською діяльністю, зокрема заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Нарімана Джеляля [5].

Хоча пізніше викрадені особи були знайдені в будівлі ФСБ в Сімферополі, їхнє викрадення, судячи з наявних повідомлень, мало всі ознаки насильницького зникнення, адже «затримання» відбувалося з грубим порушенням будь-якої процедури, без будь-якого оформлення, викрадені особи вивозилися транспортними засобами без номерних знаків, а пізніше органи окупаційної «влади» відмовлялися повідомити про їхнє місцезнаходження.

Ці ознаки вказують на цілеспрямовану розробку операції з «затримання» саме в формі насильницького зникнення. Таким чином, статистика Місії ООН поповнилася ще, щонайменше, п’ятьма прізвищами, не рахуючи тих осіб, що були позбавлені волі при спробі дізнатися про долю викрадених. В свою чергу, держава-окупант продемонструвала, що після тривалої перерви не збирається відмовлятися від практики насильницьких зникнень в Криму. Незалежно від подальшого розвитку ситуації, події 3 та 4 вересня вже становлять собою міжнародний злочин.

Викрадення 3 та 4 вересня можуть розглядатися в рамках вже існуючих або нових проваджень в Міжнародному суді ООН (як черговий прояв расової дискримінації кримських татар, за який відповідає РФ як держава), Європейському суді з прав людини (як порушення, щонайменше, статей 5 та 6 Конвенції, та, імовірно, інших статей з боку РФ як держави), Міжнародному кримінальному суді (як злочин проти людяності, що скоєний конкретними посадовим особами російських державних органів).

Поруч з цими міждержавними судовими процедурами, для боротьби з насильницькими зникненнями передбачені спеціальні міжнародні механізми.

По-перше, йдеться про Комітет ООН з насильницьких зникнень. Цей орган утворений на підставі Конвенції 2006 року. Україна є стороною цієї Конвенції, в тому числі, положень щодо Комітету. Російська Федерація не є стороною цієї конвенції, однак це не виключає повністю можливості звернення до Комітету через дії Росії в Криму.

Перша можливість передбачена статтею 29 Конвенції, відповідно до якої кожна держава-учасниця подає Комітетові упродовж двох років з моменту набрання чинності Конвенції для держави доповідь про заходи ужиті нею для виконання зобов’язань за Конвенцією. Україна є стороною Конвенції вже протягом шести років, але інформація про подання нею доповіді відсутня. Представлення такої доповіді могло б бути можливістю привернути увагу Комітету до насильницьких зникнень в Криму, а також чітко окреслити позицію України щодо відповідальності Російської Федерації за такі зникнення.

Друга можливість встановлюється статтею 34 Конвенції, відповідно до якої, якщо Комітет отримує відомості, які, на його думку, містять достатньо обґрунтовані свідчення того, що на території, яка знаходиться під юрисдикцією будь-якої держави-учасниці, широко чи систематично практикуються насильницькі зникнення, він може, попередньо запитавши у відповідної держави-учасниці всю відповідну інформацію про становище в цій галузі, у терміновому порядку довести це питання до відома Генеральної Асамблеї ООН.

З точки зору міжнародного права, хоча Крим і перебуває під контролем РФ, і саме вона відповідає за стан дотримання прав людини на окупованій території, Україна не втратила юрисдикції над півостровом. Тож повідомлення Україною про ситуацію в Криму як про ситуацію, що відбувається під юрисдикцією України, цілком можливе.

Дещо інша можливість – це звернення до Робочої групи ООН з питань насильницьких або недобровільних зникнень (Working Group on Enforced or Involuntary Disappearances) – органу ООН, що збирає інформацію про випадки насильницьких зникнень, та може звертатися до будь-яких держав, чи недержавних груп в інтересах родичів жертв насильницьких зникнень [6]. У 2018 році експерти Робочої групи вже відвідували Україну, під час візиту вони не були допущені до Криму державою-окупантом і не змогли перевірити інформацію про випадки насильницьких зникнень в Криму [7].

Однак сам факт недопущення Робочої групи ООН може розглядатися як доказ небажання держави-окупанта розслідувати практики насильницьких зникнень, що вже може використовуватися в процесах в міжнародних судах.

Навряд чи можна очікувати, що держава-окупант дослухається до заклику Генерального секретаря ООН і припинить практику насильницьких зникнень. Звернення до міжнародних органів, що займаються питаннями насильницьких зникнень, має сенс з метою отримання додаткових доказів та  оцінки з боку міжнародного органу, що володіє спеціальною експертизою, які можуть бути використані в подальшому як політичному ключі при роботі з урядами третіх країн, так і в юридичному – як докази в міжнародних судах.

1. https://undocs.org/ru/A/76/260

2. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_l54#Text

3. http://pjv.nuoua.od.ua/v6_2020/42.pdf

4. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_588#Text

5. https://mfa.gov.ua/news/komentar-mzs-ukrayini-u-zvyazku-iz-chergovim-rejdom-nezakonnih-obshukiv-i-zatriman-v-timchasovo-okupovanomu-krimu

6. https://www.ohchr.org/Documents/Publications/FactSheet6Rev3.pdf

7. https://ap.ohchr.org/documents/dpage_e.aspx?si=A/HRC/42/40/Add.2