Олексій Плотніков, к.ю.н., міжнародне право

Продовжуємо досліджувати пов’язану з Кримом російську міждержавну скаргу проти України до Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). В попередній публікації [1] ми розбирали, чому російська скарга виглядає як спроба відтягнути власну поразку в міжнародних судах за українськими справами. Тепер розглянемо найбільш актуальне для Криму питання щодо припинення водопостачання Північнокримським каналом. Ця частина російської скарги якнайкраще демонструє всю її суперечливість.

Нагадаємо, що Росія давно і активно заявляє про нібито порушення Україною її міжнародних зобов’язань через припинення водопостачання до Криму. В «попередніх серіях», що вже розбиралися «АРК» [2] російські діячі зверталися до Верховного комісара ООН з прав людини з заявами про те, що Україна нібито позбавила кримчан доступу до питної води. Таке звернення виглядало трохи дивно в світлі висновків того ж Комісара 2017 року про те, що саме Росія як держава окупант «зобов’язана за допомогою всіх наявних у неї засобів забезпечити дотримання достатніх стандартів гігієни та громадської охорони здоров’я, а також постачання населення продовольством і надання йому медичної допомоги» [3].

Не досягши успіху в Женеві, російські посланці спробували свою вдачу у Відні. В березні 2021 року представник РФ в ОБСЄ обвинуватив Україну в «спробі геноциду» через припинення водопостачання по Північнокримському каналу. В тій самій промові вперше були озвучені статті Європейської конвенції з прав людини, які, за твердженням Росії, порушила Україна. В трохи розширеному вигляді той самий набір статей увійшов у російську скаргу до Страсбургу.

Текст самої російської скарги до ЄСПЛ не опублікований, проте з поданого російською генеральною прокуратурою прес-релізу (якщо очистити його від явно неюридичних тверджень про «помсту» з боку України за «вільний вибір» кримчан) випливає, що Росія скаржиться на порушення перекриттям Каналу прав, передбачених статтями 3 (заборона катувань), 8 (право на приватне та сімейне життя), 14 (заборона дискримінації) Конвенції, статтею 1 Протоколу 1 (право власності) та Протоколом 12 (загальна заборона дискримінації).

Почати розбір відомої інформації слід з того, що право на воду Європейською конвенцією з прав людини не передбачається. Проте посилання Росії саме на вказані вище статті не виглядає повністю надуманим. Дійсно, ЄСПЛ вже встановлював, що, наприклад, забруднення питної води може тягнути за собою порушення права на приватне життя через його негативний вплив на здоров’я і добробут людини (справи «Дубецька та інші проти України» [4] та «Дземюк проти України» [5]). В справі «Гудоровіч та інші проти Словенії» [6] ЄСПЛ припустив і можливість порушення заборони нелюдського і принизливого поводження за статтею 3 конвенції через відсутність доступу до питної води. В принципі, можна собі уявити, що брак води гіпотетично може негативно вплинути на права власності (наприклад, експлуатації сільськогосподарських земель), і якимось, хоча й поки суто віртуальним чином «призвів до дискримінації».

Таким чином заявник буде наполягати на припущенні, що права окремих громадян могли бути порушені внаслідок перекриття Північнокримського каналу. Але перед тим як ЄСПЛ зможе розглядати російську скаргу по суті, він повинен буде розглянути питання юрисдикції, інакше кажучи визначити, чи має він право розглядати скаргу, і чи виконала Росія формальні умови для її подання. Слід очікувати, що українські представники в Страсбурзі заявлять цілий ряд заперечень проти юрисдикції, таких як, наприклад, не вичерпання національних засобів правового захисту (Росія мала спочатку звернутися до українських судів, а лише потім до ЄСПЛ), пропуск шестимісячного строку звернення, тощо. Однак, відповідь на ці аргументи, за великим рахунком, передбачувана. Так, Росія вже заявила, що перекриття Каналу становить так звану «адміністративну практику», що нібито позбавляє її необхідності звертатися до українських судів. Щодо строку звернення, Росія може заявити, що має місце нібито триваюче порушення права. Розгляд ЄСПЛ цих заперечень щодо юрисдикції залежатиме, переважно, від якості підготовки сторонами аргументів та контраргументів.

Водночас, в російській скарзі вбачається величезна і далеко не технічна проблема, навколо якої, імовірно, розгорнеться справжня битва. Йдеться про питання розподілу між Росією та Україною відповідальності за дотримання прав людини в Криму в цілому, та зокрема щодо можливих порушень прав людини внаслідок припинення водопостачання Північнокримським каналом. Мабуть не варто повторювати, що за міжнародним гуманітарним правом саме держава-окупант повинна задовольняти базові потреби населення окупованої території. Подивимося на ситуацію виключно з точки зору практики ЄСПЛ.

Відповідно до статті 1 Конвенції [7], сторони гарантують права і свободи кожній особі, що перебуває під їхньою юрисдикцією. Така юрисдикція, як правило, є територіальною. Інакше кажучи, в звичайній ситуації держава несе відповідальність за дотримання передбачених Конвенцією прав і свобод на своїй території. Однак, що робити, якщо держава діє поза межами своєї території, або навпаки не контролює частини своєї території через дії іншої держави?

У ЄСПЛ існує давня і багата практика, відповідно до якої, в разі, якщо одна держава контролює частину території іншої держави, то саме контролююча держава несе відповідальність за дотримання прав людини на такій контрольованій території. В такому випадку говорять про «екстратериторіальну юрисдикцію» держави. Так, у справі «Луізіду проти Туреччини» ЄСПЛ визнав відповідальність Туреччини за дії підконтрольних ній де факто органів влади Північного Кіпру [8]. У справі «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» [9] ЄСПЛ зазначив, що відповідальність держави настає незалежно від того, чи вона контролює територію «через збройні сили держави-члена, або через підпорядковані їм місцеві адміністрації».

Окупація частини території не знімає з держави, частина території якої окупована, відповідальності за стан прав дотримання прав людини на цій території. Однак, така відповідальність обмежується так званими «позитивними зобов’язаннями», що полягають в здійсненні зусиль, можливих в конкретній ситуації. В тій же справі «Ілашку» ЄСПЛ встановив, що Молдова зобов’язана була здійснити правових і дипломатичних заходів, спрямованих на порятунок особи від нелюдського поводження на території, яку Росія контролює в Молдові через так звану «Придністровську Молдавську Республіку». Однак здається марно шукати рішення ЄСПЛ, в якому він би трактував позитивні зобов’язання як обов’язок держави поставляти будь-що матеріальне на територію, яку окупує інша держава.

Тепер давайте спробуємо подивитися на ситуацію очима російських заявників. Принципова позиція Росії полягає в тому, що Крим нібито «став невід’ємною частиною її суверенної території» в березні 2014 року внаслідок так званого «кримського референдуму». Це виключає для Росії можливість посилатися в ЄСПЛ на стандарт справи «Ілашку», оскільки позитивні зобов’язання можуть існувати в держави лише щодо власної непідконтрольної території, а не щодо території інших держав. Територіальний принцип юрисдикції за Конвенцією ставить Росію перед вибором: або Крим слід прямо визнати територією України, або Україна в якийсь спосіб здійснює контроль над Кримом після 2014 року та цій спосіб слід довести. Обидва варіанти не виглядають реалістичними через політичні міркування влади Росії.

Єдине що може тут зробити Росія – намагатися довести, що дія, яка відбулася на території повністю підконтрольній Україні (нагадаємо, Північнокримський канал фізично перекритий в Херсонській області) призвела до негативних наслідків в Криму, через що були порушені права людини. Такий підхід міг би мати риси практичності з точки зору міжнародного екологічного права. Так, міжнародні суди та арбітражі вже не раз доходили висновку, що держави відповідають за забруднення навколишнього середовища інших держав. Проте в інших галузях міжнародного права, в тому числі і в праві прав людини, цей підхід не працює, що було продемонстровано ЄСПЛ у справі «Банкович та інші проти Бельгії» [10].

Фабула справи «Банкович» була наступною. Під час операції НАТО проти Югославії в 1999 році, випущена з літака ракета влучила в приміщення телецентру, через що загинули цивільні особи. Їхні родичі звернулися зі скаргою проти країн, які брали участь в операції. Питання, що постало перед Судом полягало в тому, чи можна було вважати, що під час бомбардування ці країни здійснювали такий контроль над територією Югославії, що дозволяв би встановити, що вони здійснювали екстратериторіальну юрисдикцію, а отже несли відповідальність за порушення Конвенції. ЄСПЛ відповів на питання негативно. Він підкреслив, що формулювання статті 1 Конвенції однозначно вказує на територіальну природу контролю, який має здійснювати держава, аби мати екстратериторіальну юрисдикцію.

Тобто, держава має бути фізично присутня на цій території. Слід проводити розрізнення між дією, що відбувається під територіальним контролем, та будь-якими іншими діями. Зокрема, ЄСПЛ підкреслив, що автори Женевських конвенцій, що були ухвалені майже одночасно (Женевські – в 1949 році, а Європейська конвенція – в 1950 році) вказали, що держави зобов’язані забезпечувати дотримання Женевських конвенцій «за будь-яких обставин». Це відрізняється від обов’язку за статтею 1 Європейської конвенції гарантувати права «кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією».

Росія може спробувати заперечити висновки ЄСПЛ у справі «Банковича», і послатися на загальні положення щодо відповідальності держав за шкоду, завдану територіям інших держав.  Проте таке посилання суперечитиме позиції самої Росії у справі «Грузія проти Росії (ІІ)» [11], де вона стверджувала, що слід проводити розрізнення між діями, що можуть бути присвоєні (attributed) державі, та тими діями, що відбуваються під юрисдикцією держави. Прикладаючи власну російську позицію до ситуації з Каналом, важко заперечувати, що перекриття водопостачання є дією держави Україна. Однак, її наслідки настали на території, де Росія здійснює екстратериторіальний контроль, а отже і несе повну відповідальність за забезпечення всім особам на цій території передбаченого Європейською конвенцією з прав людини набору прав і свобод, незалежно від дій інших держав.

Наразі важко судити, чи пошлеться Україна на справу «Банковича» як на підставу заперечення юрисдикції ЄСПЛ щодо можливих порушень прав людини внаслідок перекриття Північнокримського каналу. Такий аргумент може виявитися небажаним, оскільки може розцінюватися як приховане «визнання» російської «влади» над Кримом. З іншого боку, його застосування залежатиме від формулювань, що застосовані в російській скарзі, а також від підходу, що оберуть українські представники. Проте, незалежно від позицій сторін, навряд чи цієї проблеми зможе уникнути сам ЄСПЛ. Тож бажано, аби Україна, щонайменше, мала позицію в Європейському суді відносно меж власної відповідальності за дотримання прав людини в Криму і щодо того, чи може перекриття Північнокримського каналу призводити до порушення її позитивних зобов’язань за Конвенцією.

1. https://arc.construction/17621?lang=uk

2. https://arc.construction/3821?lang=uk

3. https://www.ohchr.org/Documents/Countries/UA/Crimea2014_2017_Ukrainian.pdf

4. https://zakon.rada.gov.ua/go/974_689

5. https://zakon.rada.gov.ua/go/974_a51

6. https://hudoc.echr.coe.int/eng#{%22itemid%22:[%22001-201646%22]}

7. https://zakon.rada.gov.ua/go/995_004

8. https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/Loizidu_vs_Tyrkey.pdf

9. https://zakon.rada.gov.ua/go/980_344

10. https://hudoc.echr.coe.int/eng#{%22itemid%22:[%22001-22099%22]}

11. https://hudoc.echr.coe.int/fre#{%22itemid%22:[%22001-207757%22]}