Кримський півострів був окупований Російською Федерацією навесні 2014 року в рамках «гібридної війни» Росії проти України. Півострів став фактичним російським ексклавом, отримуючи понад 80% своєї води, 85% електроенергії, 34% природного газу та майже 60% продуктів харчування з України [1]. За таких умов ідея припинити ці поставки вітала в українському повітрі. Вже навесні 2014 року українська влада перекрила  постачання води по Північно-Кримському каналу – водному шляху, що доставляв воду з Дніпра до Криму. При цьому Державне агентство водних ресурсів України пояснило, що не вдалося досягти домовленості з кримськими споживачами щодо ціни та обсягу води. Восени 2015 року громадські активісти, що представляли українські та кримськотатарські громадські організації, ініціювали, що те, що вони назвали «блокадою Криму», – низку заходів, спрямованих на обмеження доставки вантажів та електроенергії на півострів. Самопроголошену блокаду дорожніх доріг було знято на початку 2016 року, проте постачання електроенергії з України не відновлено.

Про це пише кандидат юридичних наук Олексій Плотніков.

Блокада призвела до дефіциту води для сільськогосподарських та промислових потреб і змусила російську de facto владу в Криму шукати альтернативні рішення. Російські чиновники регулярно зверталися до міжнародних органів з вимогою вжити заходів, щоб спонукати Україну до припинення водної блокади. Зовсім недавно російська делегація до Ради ООН з прав людини звернулася до ООН з проханням відреагувати на «блокаду» [2].

В даній замітці описано чому російська лінія аргументації є неправильною та оманливою. Причина, в першу чергу, полягає в тому, що термін «блокада» в міжнародному праві далеко не встановлений, і жодним чином дії України з блокування подачі води або дії громадських активістів, не підпадають під жодне доступне визначення «блокади» в міжнародному праві.

У міжнародному праві немає чіткого визначення поняття «блокада». Вона пов’язується, як правило, з морською блокадою узбережжя ворожої держави. Паризька декларація 1856 р. [3], Лондонська декларація 1909 р. [4] та ряд двосторонніх та багатосторонніх угод [детальний опис та аналіз див.: 5] передбачають права та обов’язки блокуючих військово-морських сил, права нейтралів, обмеження блокади, тощо. Ласса Оппенгейм визначав блокаду як «блокування військовослужбовцями доступу до узбережжя ворога або його частини з метою запобігання проникненню та виходу суден чи літальних апаратів усіх народів» [6, с. 768]. Ф. А. Бойл у своєму широко відомому визначенні описував блокаду як «войовничі заходи, які вживає держава з метою запобігання проходженню суден і літальних апаратів до та з іншої країни» [7, с. 117].

Радянська, українська та російська доктрина поділяють подібне розуміння блокади. Радянські вчені визначали блокаду як «обмеження військово-морськими силами воюючих держав доступу з моря до берегів, контрольованих ворогом, або нейтральної держави, що допомагає противнику» [8, c. 93; 9, с. 93]. Сучасний російський підручник з міжнародного гуманітарного права описує блокаду як примусові військові дії, спрямовані проти берегів чи портів ворожої держави [10, c. 43]. Так само в українських підручниках поняття блокади пов’язане з військово-морською війною [11, c. 292]. Прикметно, що і українській, і російській доктрині не вистачає глибоких досліджень міжнародного права блокади.

Сучасний стан справ навколо Криму не підпадає під визначення блокади у міжнародному праві, доки Україна не блокує береги чи порти Криму, і єдиним випадком морської блокади протягом усієї кризи була блокада українських суден в кримських портах Росією навесні 2014 року. Однак, за відсутності загальноприйнятого визначення, ніщо не заважає більш широкому тлумаченню цього терміну, щоб воно включало в себе наземну блокаду.

У 1868 р., право блокади ще не було усталеним, Й. Блунчлі писав, що «блокада може бути встановлена як з суші, так і з моря – сухопутна і морська блокада» [12, S. 304]. Подальша практика блокад та правове регулювання блокад включала майже виключно блокади узбережжя та портів. Сухопутні війни в XIX та XX столітті зазвичай проходили у формі масових збройних бойових дій, які самі перешкоджали будь-якому сухопутному сполученню між воюючими силами, і тому сухопутні блокади просто не розглядалися. За відсутності наземних блокад не було розроблено правових норм щодо таких блокад.

Сучасна доктрина міжнародного права, особливо Посібник Сан-Ремо [13, сек. 2] та Талліннський посібник [14, сек. 9], здається, розширює тлумачення цього терміну шляхом поширення правил блокади на повітряні судна. Це певним чином можна пояснити впливом Конвенції ООН з морського права, яка включає літаки до предмета регулювання морського права, але, з іншого боку, така доктринальна розробка демонструє, що міжнародне право блокади може стосуватися не лише суден, а й розповсюджуватися на інші види транспорту. Однак цей розвиток є скоріше теоретичним, ніж практичним. Навіть якщо припустити, що існує звичаєве право блокади, яке накладає зобов’язання і на Україну і на Росію, цей звичай, очевидно, включає лише військово-морські блокади. Україна не блокує кримські узбережжя чи порти і не має можливості це зробити, тому діюче звичаєве право морської блокади не поширюється на ситуацію навкруги Криму.

1.           Залежність Криму від материкової України. http://www.bbc.com/ukrainian/business/2015/09/150922_crimea_economy_blockade_az.

2.           Ivan Abazher: Ukraine’s Crimea water blockade requires specific intervention and a principled international response. https://www.oprf.ru/en/press/news/2019/newsitem/50217.

3.           Declaration Respecting Maritime Law. Paris, 16 April, 1856. https://www.icrc.org/applic/ihl/ihl.nsf/Article.xsp?action=openDocument&documentId=473FCB0F41DCC63BC12563CD0051492D. 

4.           Declaration concerning the Laws of Naval War. London, 26 February 1909. https://www.icrc.org/applic/ihl/ihl.nsf/Article.xsp?action=openDocument&documentId=473FCB0F41DCC63BC12563CD0051492D.

5.           von Heinegg W.H. Naval Blockade. International Law Studies, Vol. 75. International Law Across the Spectrum of Conflict. Essays in Honour of Professor L.C. Green on the Occasion of His Eightieth Birthday; Ed. By M.N. Schmitt, 2000. – P. 203-230.

6.           Oppenheim L. International Law: A Treatiese. 7th ed. London: Longmans Green & Co., 1952. Vol. II. Disputes, War and Neutrality. – 941 p.

7.           Boyle F.A. Protesting power: war, resistance and law. Lanham: Rowman & Littlefield Publishers Inc., 2008. 234 p.

8.           Международное право / Под. Ред. И.И. Лукашука. Москва : Госюриздат, 1957. 472 с.

9.           Колодкин А.Л. Морская блокада и современное международное право, Советское государство и право, 1963, № 4. С. 92-103.

10.         Батырь В.А. Международное гуманитарное право: Учебник для ВУЗов. Москва : ЮстицИнформ, 2015. 133 с.

11.         Буроменський М.В. Міжнародне право: Навчальний посібник. К. : Юрінком Інтер, 2006. 336 с.

12.         Bluntschli J.C.  Das moderne Völkerrecht der Civilisirten Staaten als Rechtsbuch. Nördlingen : C.H. Beckschen Buchhandlung, 1868. 520 S.

13.         San Remo Manual on International Law Applicable to Armed Conflicts at Sea,  International Review of the Red Cross, 1995, No 309.

14.         Tallinn Manual on the International Law Applicable to Cyber Warfare / Ed. by M.N. Schmitt. Cambridge: Cambridge University Press, 2013. 300 p.