Етнічна історія кримських татар складна і значною мірою недостатньо досліджена. Безперечно, що Кримський півострів тисячоліттями був плавильним котлом, де контактувало незліченна кількість племен та етнічних груп. Майже міфічні Таври зустрічалися з кіммерійськими та скіфськими кочівниками, тоді як пізніше частини Криму були колонізовані греками. В Темні віки під час великих варварських міграцій прибули остготи. Гірський південь півострова був форпостом візантійців та генуезців, а північні степи були захоплені новими хвилями кочівників, включаючи хазарів, куманів та монголів. У XV столітті виникло Кримське ханство, яке стало одним з найсильніших і найважливіших васалів Османської імперії. Протягом наступних трьох століть Крим та Україна пережили тривалі періоди війн, що іноді переривалися укладеними через міркування необхідності військовими союзами. Це був час, коли формувались як українська, так і кримськотатарська ідентичність. Будучі спорідненими кров’ю внаслідок тривалих ворожих і мирних контактів, Україна та Крим були різними за мовою, релігією та культурою. Кримські татари були і залишаються мусульманами-сунітами, розмовляючи мовою тюркського походження, і їхня культура формувалась під східними та середземноморськими впливами, на відміну від України, переважно православної, що розмовляє слов’янською мовою та є частиною культури Східної Європи.

Про це пише кандидат юридичних наук Олексій Плотніков.

Витоки та національна приналежність кримських татар були описані в англомовній літературі Х. Кіримли [1], А. Фішером [2], та Б. Уільямсом [3], і для цілей цього документу немає необхідності детально розглядати їх. Важливим моментом є те, що кримські татари чітко відрізняються від більшості населення України та мають індивідуальну оригінальну ідентичність.

З XVIII століття і Україна, і Крим були частиною Російської імперії, а пізніше СРСР. У період з 1922 по 1954 рік Кримський півострів, який фізично, історично та економічно пов’язаний з українським материком, входив до складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки. Кримськотатарське населення зростало повільно (194 тис. у 1897 р. та 218 тис. У 1939 р.), в той час як російське населення втричі збільшилось через міграцію (180 тис. у 1897 р. та 558 тис. у 1939 р.). Українське населення збільшилося аналогічним чином (65 тис. у 1897 р. до 154 тис. у 1939 р.), тому кримські татари опинилися меншиною на власній землі.

Друга світова війна стала катастрофою для кримських татар. Окрім військових та цивільних жертв, вони стали однією з цілей сталінської кампанії проти «зрадницьких народів». 18-20 травня 1944 року приблизно 228 тис. людей різного віку, включаючи сім’ї солдатів Радянської Армії, були насильно депортовані з Криму до Узбекистану та інших країн Центральної Азії, де їм довелося розпочати нове життя без права повернення, але з міткою «зрадників». За підрахунками О. Поля [4, с. 10], близько 42 000 кримських татар загинули внаслідок суворих умов транспортування, неправильного харчування, хвороб та поганих умов життя між 1944 та 1951 роками.

Хоча кримськотатарський народ фізично не був винищений, були вжиті зусилля, щоб знищити їх як національність та стерти пам’ять про їх існування. Як вказувала Г. Уелінг [5], стирання кримських татар набуло «цілісного характеру», включаючи зміну назв місць у Криму, руйнування чи перебудову мечетей, заборону згадувати кримських татар у літературі та мистецтві та спроби асиміляції тих, що вижили.

У 1954 році Кримський півострів був переданий від Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки до Української Радянської Соціалістичної Республіки. За даними перепису населення 1959 року, в Криму залишилося лише 417 кримських татар, більшість з яких були жінками, одруженими з чоловіками інших національностей, які були єдиним винятком із радянської національної політики депортації.

Офіційні «звинувачення» проти кримськотатарського народу були зняті в 1967 році, але депортованим так і не дозволили повернутися, а тих, хто намагався зробити це незаконно, депортували назад у місця попереднього проживання. У той час кримські татари стали помітною частиною радянського дисидентського та правозахисного руху, внаслідок чого зазнали нових переслідувань та ув’язнення активістів. Лише у 1989 році комісія, утворена радянським урядом, вирішила, що кримським татарам може бути дозволено повернутися. [6, с. 41-42].

 Однак повернення кримських татар додому відбулося після проголошення незалежності України в 1991 році. Незважаючи на недостатню підтримку з боку держави та етнічну напругу між поверненими та місцевим російським та українським населенням, в 2001 року в Україні проживало близько 248 тис. кримських татар в Криму та прилеглих районах. Вони сформували органи національного самоврядування (Курілтай і Меджліс), а в 1998 році Мустафа Джемілєв, правозахисник, політичний дисидент і визнаний моральний лідер кримськотатарського народу, став членом українського парламенту.

Крім незначної матеріальної допомоги та певного ступеня політичного визнання, Україна до 2014 року мало що зробила для допомоги кримськотатарському народу у подоланні наслідків депортації. Такі заходи, як реституція власності, відновлення місць поклоніння, повернення історичних назв географічним об’єктам, вшанування пам’яті депортації, час від часу обговорювалися, але ніколи не здійснювалися. Кримські татари були визнані громадянами України, але не отримали визнання їхніх страждань, а питання відновлення їх прав не було на політичному порядку денному України до 2014 року, коли кримськотатарське питання стало елементом стратегії України у боротьбі Російською агресією.

1. Kırımlı, Hakan. National Movements and National Identity among the Crimean Tatars (1905-1916). Leiden: Brill, 1996.

2. Fisher, Alan W. Crimean Tatars. Stanford: Hoover Institution Press, 2014.

3. Williams, Brian. “The Ethnogenesis of the Crimean Tatars. An Historical Interpretation”. Journal of Royal Asiatic Society 11, no 3 (2001): 329-348.

4. Pohl, Otto. Ethnic Cleansing in the USSR, 1937-1949. Westport: Greenwood Press, 1999.

5. Uehling, Greta. “Genocides Aftermath: Neostalinism in Contemporary Crimea.” Genocide Studies and Prevention 9, no. 1 (2015): 3–17.

6. Uehling, Greta. Beyond Memory: The Crimean Tatars’ Deportation and Return. New York: Palgrave Macmillan, 2004.