Олексій Плотніков (к.ю.н., міжнародне право)

Росія звернулася до Європейського суду з прав людини з міждержавною скаргою проти України. Асоціація реінтеграції Криму, звичайно, не могла пройти повз таку непересічну подію. Ми починаємо цикл публікацій, в якому детально розглянемо цю скаргу, і будемо особливо прискіпливими в тій її частині, що стосується Криму.

Тож що трапилося? Вранці 22 липня Генеральна прокуратура Російської Федерації оприлюднила прес-реліз [1], відповідно до якого Російська Федерація звернулася до Європейського суду з прав людини з міждержавною скаргою. В повідомленні та прикріпленому до нього файлі перелічується все те, в чому, на думку російських прокурорів, Україна завинила перед Європейською конвенцією, в тому числі:

  • загибель мирного населення, позбавлення свободи та жорстоке поводження з людьми під час Революції Гідності, Одеської трагедії 2 травня 2014 року, а також під час антитерористичної операції;
  • утиски свободи слова та переслідування засобів масової інформації, інтернет-платформ, журналістів та окремих громадян;
  • дискримінація російськомовного населення, зокрема в системах освіти та обслуговування споживачів;
  • дискримінація російських компаній та підприємців;
  • загибель людей, шкода здоров’ю та майну внаслідок обстрілів Збройними Силами України територій Російської Федерації;
  • позбавлення мешканців непідконтрольних територій Донбасу можливості брати участь у виборах в центральні органи влади;
  • блокування Північнокримського каналу;
  • напад на дипломатичні, консульські та інші представництва Російської Федерації в Україні;
  • катастрофа авіалайнера МН17 через не закриття Україною повітряного простору та загибель пасажирів та екіпажу;
  • відмова від надання необхідної правової допомоги російським слідчим органам в розслідуванні злочинів.

У повідомленні російської прокуратури також зазначалося, що до російської скарги прикладалося клопотання про застосування тимчасових заходів за Правилом 39 Регламенту Європейського суду. Зокрема, Росія просила негайно, ще до початку розгляду справи, зобов’язати Україну відновити постачання води в Крим по Північнокримському каналу, а також скасувати обов’язкове застосування української мови в освіті, ЗМІ, та друкованих виданнях.

Поява цього повідомлення супроводжувалася інтригою тривалістю в півтори доби, протягом яких у Страсбурзі зберігали мовчання щодо самого факту звернення. Це виглядало незвичайно, адже міждержавна скарга – це екстраординарна подія, і прес-служба Суду, як правило, висвітлює такі випадки миттєво. Ще більш екстраординарна подія – клопотання держави про застосування тимчасових заходів у спорі з іншою державою. Згадаємо, що коли Україна подала першу міждержавну скаргу проти Росії, інформація про неї була опублікована в день подачі, 13 березня 2014 року, і в той самий день було ухвалене рішення щодо тимчасових заходів [2]. Вірменія подала міждержавну скаргу проти Азербайджану разом з запитом про застосування тимчасових заходів ввечері 27 вересня 2020 року, Суд отримав її вранці 28 вересня, і в той же день ухвалив рішення щодо тимчасових заходів.

Повернемося, однак, до російської скарги. Лише наприкінці робочого дня 23 липня 2021 року на сайті ЄСПЛ з’явився прес-реліз, в якому Суд повідомляв про відмову у застосуванні тимчасових заходів за російською скаргою[3]. Суд відзначив, що не вбачає в діях України серйозного ризику непоправної шкоди правам людини, що виправдовував би застосування тимчасових заходів. Це, здається, перший випадок в історії Суду, коли він відмовив у застосуванні тимчасових заходів за міждержавною скаргою, адже раніше навіть там, де їхнє застосування могло виглядати не надто виправданим (наприклад, у скарзі Вірменії проти Туреччини щодо подій у Нагірному Карабаху[4]), Суд спочатку проголошував тимчасовий захід, а пізніше відкликав його, якщо ставало очевидним, що не існує ризику негайної непоправної шкоди. Звичайно, це не ані означає відмови в розгляду скарги в цілому, ані виключає можливості задоволення російських вимог, однак ввечері п’ятниці 23 липня перший раунд двобою залишився за Україною.

Того ж дня представник України в ЄСПЛ Іван Ліщина в пості на Фейсбуці трохи привідкрив таємницю російського звернення. З’ясувалося, що російські прокурорські робітники подали міждержавну скаргу до Європейського суду з прав людини російською мовою. В цього може бути два пояснення.

Перше полягає в тому, що автори скарги переплутали процедуру індивідуального звернення за статтею 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод з процедурою міждержавної скарги за статтею 33. Індивідуальне звернення від людини дійсно може подаватися до Суду будь-якою з мов 47 держав-членів Ради Європи. Це зроблено для того, аби полегшити жертвам порушень спілкування з судом. Однак, офіційними мовами Суду є все ж англійська та французька, і держави мають в будь-якому випадку комунікувати з судом лише однією з цих двох мов. Прикметно, що повноваження представництва в ЄСПЛ були передані Генеральній прокуратурі Російської Федерації лише в червні 2021 року. Раніше державу-агресора в Страсбурзі представляло Міністерство юстиції. Більше того, як слідує з вихідних даних файлу, що докладений до опублікованого російською прокуратурою прес-релізу, цей файл виготовлений на комп’ютері співробітниці Міністерства юстиції Російської Федерації. Прес-реліз, очевидно, мав готуватися в останній момент, коли сама скарга була завершена. Тож і скаргу готувало саме Міністерство юстиції РФ, а Генеральна прокуратура її лише подала. Важко припустити, що фахівці російського Мінюсту, які мають значний досвід співпраці з Європейським судом, не знали, що російська не є офіційною мовою Ради Європи. Тож маємо припустити друге пояснення: подання скарги мовою, якою суд її не може прийняти, є навмисним кроком.

За Регламентом ЄСПЛ, він не може повернути неналежним чином подану міждержавну скаргу заявнику, і має її зареєструвати. Однак, за повідомленням все того ж Івана Ліщини, Суд зобов’язав Російську Федерацію подати переклад скарги англійською чи французькою мовою. З урахуванням її чималого розміру, такий переклад потребуватиме певного часу, протягом якого ніяких подальших дій за скаргою відбуватися не буде.

Подив в російській скарзі викликає сам факт її подання. Від початку гібридної війни Росія приділяла дуже мало уваги правовій стороні питання, більше того, вона демонстративно нехтувала міжнародним правом, віддаючи перевагу грубій силі, погрозам та тиску, зокрема з використанням переваг, що ній дає положення постійного члена Ради Безпеки ООН. Що стосується ЄСПЛ, то Росія – це єдиний член Ради Європи, який на конституційному рівні закріпив можливість відмови від виконання рішень Європейського суду [5]. І слова тут не розходяться зі справою. В березні 2021 року РФ відмовилася виконувати вимогу ЄСПЛ за Правилом 39 про звільнення Олексія Навального. 14 липня 2021 року Росія відмовилася виконувати рішення ЄСПЛ щодо визнання одностатевих стосунків (в Росії заявили, що таке рішення суперечить традиційному інституту шлюбу, хоча в рішенні йшлося не про обов’язок визнавати одностатеві шлюби, а про обов’язок держави з повагою ставитися до стосунків одностатевих пар) [6]. Нарешті, просто в день подачі скарги проти України, РФ здійснила екстрадицію до Білорусі Олексія Кудіна, з повним ігноруванням заборони на таку екстрадицію, що ЄСПЛ наклав за тим самим Правилом 39 свого регламенту [7].

В експертному середовищі для позначення стилів поведінки Росії та України часто використовують терміни “warfare” та “lawfare”, що можна перекласти як «бойові дії» та «правові дії». В плані warfare Росія має очевидну перевагу, яку Україні вдається частково нівелювати лише завдяки міжнародній підтримці. Однак, в плані lawfare РФ до недавнього часу стояла в глухій обороні, а Україна відносно успішно використовувала правові механізми для приборкання агресора. Можна згадати позов Україні до Міжнародного суду ООН [8] та міждержавні скарги України проти Російської Федерації до Європейського суду з прав людини [9, 10], а також розгляд української ситуації в Міжнародному кримінальному суді [11], про які багато разів писала АРК. Що ж змусило Росію здійснити поки що малоуспішну спробу перейти у контрнаступ на правовому полі?

Навряд чи можна погодитися з думкою, що скарга подана лише для того, аби ЄСПЛ її не задовольнив, і Росія мала привід вийти з Ради Європи голосно грюкнувши дверима, і обвинувачуючи європейські інституції в упередженості. Таку перспективу неможна виключати, адже дійсно МЗС Росії у доволі цинічній манері заявило, що «очікує безстороннього і неполітизованого ставлення ЄСПЛ до російської скарги, а також досконального дослідження Судом наданих державою-позивачем матеріалів та доказів» [12]. В розумінні російського МЗС «безстороннім і неполітизованим», як уявляється, може бути лише повне задоволення російських вимог. Його заява виглядає так, ніби нагадування російських дипломатів рішення ЄСПЛ були б упередженими і політизованими, а дослідження доказів недостатнім.

Однак, в будь-якому випадку розгляд міждержавної скарги займе декілька років, протягом яких Європейський суд з дуже високою імовірністю відмовить в усіх російських вимогах на стадії прийнятності чи по суті (про те, чому російська позиція виглядає програшною буде детально сказано в наступних статтях). Крім того, подаючи скаргу Росія неминуче наражається на ряд неприємних для себе висновків (наприклад, щодо українського суверенітету над Кримом). Важко передбачити якою буде ситуація на дипломатичному, юридичному, та воєнному фронтах тоді, коли ЄСПЛ нарешті завершить розгляд російської скарги. Тож використання відмови в російських вимогах як приводу для розриву відносин зі Страсбургом може бути однією з можливостей, однак не виглядає як головний мотив.

Тож можливо російське керівництво вирішило нарешті скористатися такою потужною зброєю як міжнародний суд проти України? Можливо Росія дійсно домагатиметься рішень про порушення Україною прав людини? Мабуть, це було б для РФ приємним бонусом, однак з таким припущенням не в’яжеться її поведінка при подачі скарги, зокрема показова зневага до правил подачі скарг і офіційних мов ЄСПЛ, що явно не наближує момент рішення на користь Росії. До того ж, деякі вимоги Росії очевидно безглузді і взагалі не можуть розглядатися Європейським судом (наприклад, питання недоторканості дипломатичних представництв). Однак Суд має здійснити їхній формальний розгляд і дослідження доказів, що також віддаляє момент гіпотетичного рішення на користь Росії.

Тож маємо запропонувати третю версію. Головним мотивом російського керівництва при подачі скарги було бажання зменшити негативний для себе ефект від деяких подій в юридичній площині, що очікуються найближчим часом. Так, Європейський суд з прав людини вже визнав частково прийнятною міждержавну скаргу України проти Російської Федерації щодо порушень прав людини в Криму [13]. Це означає, що в осяжній перспективі ця скарга буде розглянута по суті і, з великою імовірністю, в цій справі Суд знайде численні порушення з боку Російської Федерації. Також на 24 листопада цього року призначене слухання Великої Палати ЄСПЛ у справі за скаргою Нідерландів і України проти Росії щодо знищення літака рейсу МН17 [14].

Паралельно відбуваються і інші судові процеси. Кримінальний суд в Нідерландах завершив дослідження доказів в кримінальній справі щодо знищення літака рейсу МН17, і у вересні перейде до допиту свідків [15]. В Міжнародному суді ООН Російська Федерація ніяк не може виконати вимогу про подання контрмеморандуму з роз’ясненням своєї позиції щодо дискримінації українців та кримських татар на окупованих територіях, а також щодо підтримки нею тероризму при знищенні все того ж літака рейсу МН17. Росія вже просила продовжити цей строк на півроку з посиланням на пандемію коронавірусу, і зараз МС ООН встановив крайню дату 9 серпня [16]. Позовні вимоги України вже були визнані Судом повністю прийнятними, тож для розгляду заяви по суті не вистачає лише формальної позиції Росії, яка більше не може затягувати з її представленням. Також, офіс Прокурора Міжнародного кримінального суду завершив попереднє дослідження ситуації в України і дійшов висновку про наявність підстав для відкриття розслідування Палатою попереднього провадження МУС [17]. 

Такий розвиток подій в міжнародних судах не виглядає оптимістичним для Росії, керівництво якої не може не усвідомлювати необхідності готуватися до несприятливих судових рішень. Такі рішення матимуть декілька практичних ефектів. По-перше, вони засвідчать статус Росії як держави-агресора та спонсора тероризму, відповідального за окупацію території іншої держави, порушеннях прав людини та міжнародних злочинах, не на рівні політичних заяв, а на рівні обов’язкових судових рішень. Уряди в європейських країнах та в усьому світі не матимуть іншого вибору, ніж діяти у відповідності до таких рішень. По-друге, судові рішення потягнуть матеріальні стягнення на користь потерпілих. Росія може або сплатити за такими стягненнями, визнавши свою відповідальність, або демонстративно відмовитись від виплат. Однак, така відмова поставить під удар будь-яку власність російської держави за кордоном (окрім власності дипломатичних представництв), на яку може бути звернуте стягнення. По-третє, якою б потужною не була російська пропагандистська машина, однак навіть ній буде складно пояснити чому жоден незалежний суд не сприймає наративів російської пропаганди, і чому міжнародні суди задовольняють українські вимоги, в той час як Росія до цих судів навіть не звертається.

Подання міждержавної скарги до Європейського Суду не врятує Росію від поразки в міжнародних судах. Однак, воно може дозволити її відтягнути, і розмити її вплив. Подаючи величезну скаргу, Росія відбирає час та ресурси Європейського суду, які він змушений витрачати на здійснення формальних процесуальних дій. Вона відкриває для себе можливість для подачі до Суду необмеженої кількості «доказів», процесуальні дії з якими також відволічуть суд від провадження за скаргами України та Нідерландів проти Росії. В разі ухвалення негативних рішень проти себе, Росія отримує можливість відтягувати їхнє виконання із посиланням на те, що слід дочекатися розгляду її скарги проти України. Нарешті, скарга надає нові можливості російській пропаганді, в тому числі, і спрямованій на просування в європейських країнах російської версії про нібито відповідальність України за наслідки російської агресії та окупації Криму і частин Донецької та Луганської областей.

Якщо наше припущення вірне, то слід очікувати від Росії спроб звернутися і до інших судів зі скаргами проти України. Зрештою, юридичний спам є давньою і добре відомою адвокатам тактикою захисту у безнадійних справах. Російський Мінюст та Генеральна прокуратура тут не вигадали нічого нового, а лише вивели зловживання процесуальними правами на міжнародний рівень. Національні суди володіють певним інструментарієм для протидії подібним зловживанням. Міжнародні суди, нажаль, мало захищені від них, адже їхні творці постулювали добросовісність держав у міжнародних відносинах. Проте сам факт зловживання правами є свідченням провальності позицій Росії в міжнародних судах. В такій ситуації Україна має зробити все можливе, аби допомогти міжнародним судам подолати складнощі, що чинитиме Росія, і ухвалити врешті дійсно справедливі та неупереджені рішення.

1. https://epp.genproc.gov.ru/web/gprf/mass-media/news?item=63838459&fbclid=IwAR04kMBUNWoezGLA6NePPgnUAQ-ThoS5P_M3ls5C3VjnTnb6pZB2lTyLQiI

2. http://hudoc.echr.coe.int/eng-press?i=003-4699472-5703982

3. http://hudoc.echr.coe.int/fre-press?i=003-6807941-9105368

4. http://hudoc.echr.coe.int/fre-press?i=003-6872610-9215680

5. http://duma.gov.ru/news/48953

6. https://www.dw.com/ru/rossija-ne-namerena-vypolnjat-reshenie-espch-po-odnopolym-brakam/a-58263230

7. https://www.bbc.com/russian/features-57931163

8. https://arc.construction/429

9. https://arc.construction/9239

10. https://arc.construction/10961

11. https://arc.construction/1817

12. https://www.mid.ru/ru/foreign_policy/news/-/asset_publisher/cKNonkJE02Bw/content/id/4825996

13. http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-20762

14. https://www.echr.coe.int/Pages/home.aspx?p=hearings/calendar&c=

15. https://www.courtmh17.com/en/news/2021/summary-of-the-day-in-court-thursday-8-july-2021.html

16. https://www.icj-cij.org/public/files/case-related/166/166-20210628-ORD-01-00-EN.pdf

17. https://www.icc-cpi.int/ukraine