Олексій Плотніков, к.ю.н. (міжнародне право)

Після окупації Криму в 2014 році, Росія, на порушення вимог статті 64 Конвенції про захист цивільного населення під час війни 1949 року [1], розповсюдила на окуповану територію дію власного кримінального законодавства та законодавства про адміністративні правопорушення. Це законодавство РФ містить поняття «екстремізм». Обвинувачення в екстремізмі активно використовуються окупаційними де факто «органами влади» для переслідувань незгодних, зокрема кримських татар та українців, що виступають проти окупації, представників релігійних спільнот, таких як Свідки Ієгови та Хізбут-Тахрір, та інших осіб і груп, яких окупанти вважають небажаними. Саме існування в карному законодавстві Росії такого поняття як «екстремізм» можна вважати маркером авторитарної сутності російської влади. В міжнародному кримінальному праві та кримінальному праві демократичних країн таке поняття відсутнє.

Загальновизнаного визначення поняття «екстремізм» не існує. Це поняття почали використовувати в політичному та філософському дискурсі на початку ХХ століття для позначення певних крайніх поглядів. В сучасній західній філософії зустрічається таке поняття як «моральний екстремізм», що бачиться як наявність настільки інтенсивних переконань, що альтернативні точки зору відкидаються як ворожі, і будь-які заходи для досягнення цілей виправдовуються [2]. Екстремізм часто пов’язують з тероризмом, расизмом, ксенофобією, релігійною ворожнечею або правим чи лівим політичним радикалізмом [3]. Однак, це поняття залишається політичним, а не юридичним.

Поняття «екстремізм», в принципі, знайоме міжнародному праву. Вперше воно згадується в Декларації про заходи з ліквідації міжнародного тероризму, ухваленій Генеральною Асамблеєю ООН в 1994 році [4]. В преамбулі документу Асамблея висловила занепокоєність тим, що «в багатьох регіонах світу все ще здійснюються акти тероризму, в основі яких лежить нетерпимість чи екстремізм». В резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Права людини і тероризм» 2003 року згадуються виклики, що виникають через релігійний чи етнічний екстремізм [5]. Проте використання такого терміну є доволі рідкісним. Як правило, в декларативних документах ООН оперує поняттями «расизм», «ксенофобія», «тероризм», «нетерпимість», але не терміном «екстремізм».

Натомість, про екстремізм згадується в ряді документів ЮНЕСКО – організації ООН з питань освіти, науки і культури. Виконавча рада ЮНЕСКО ухвалила документ щодо освіти як інструменту запобігання насильницькому екстремізму [6]. В ньому ЮНЕСКО закликає держави підтримувати освіту, в тому числі, освіту в галузі прав людини, що має допомогти в подоланні насильницького екстремізму. Згадується також про необхідність запобігання екстремізму в Інтернеті.

Ще один міжнародний документ – Резолюція Парламентської Асамблеї Ради Європи «Про загрозу для демократії з боку екстремістських партій та рухів в Європі» 2003 року [7]. В цьому доволі докладному документі висловлюється занепокоєність відродженням екстремістських рухів та партій в Європі, та загрозою, що екстремізм може нести для демократії. Зазначається, що екстремізм заперечує принципи парламентської демократії, ґрунтуючись на ідеології та практиці нетерпимості, відчуження, ксенофобії, антисемітизму та ультра-націоналізму. Згадується, що екстремістські погляди можуть спонукати до насильства. Резолюція підкреслює дилему, що стоїть перед демократією, та полягає у необхідності з одного боку гарантувати свободу вираження поглядів та представництво всіх політичних груп, а з іншого – боротися за самозбереження проти екстремістських груп, що заперечують демократичні принципи та права людини. В Резолюції висловлюється переконання, що держави мають протидіяти екстремізму на основі демократичних принципів і прав людини. Резолюція припускає застосування адміністративних заходів (наприклад, заборону політичних партій та рухів), а також закликає вести широку освітню та роз’яснювальну роботу, та спонукати політичні рухи до уникнення екстремізму в їхній ідеології. В Резолюції говориться і про кримінальні покарання. Зокрема, йдеться про покарання за доведені факти нанесення шкоди екстремістськими партіями та їхніми членами, а також за заклики до насильства, расової дискримінації та нетерпимості.

В цьому масиві міжнародних норм варто звернути увагу на три аспекти. По-перше, всі вони є нормами «м’якого права». Це резолюції, декларації, програмні документи, які не створюють твердих міжнародних зобов’язань. По-друге, екстремізм в них розглядається як особлива система поглядів, і боротьба з ним ведеться саме як з поглядами, з урахуванням потреби збереження свободи слова і думки. В такій боротьбі засоби переконання та освіти важливіші за покарання. Покарання ж може наступати лише в крайніх випадках, що несуть конкретну шкоду. По-третє, екстремізм розглядається як ідеологія ворожнечі, спрямована проти прав людини і окремих осіб. Така ідеологія приймає форму нетерпимості, дискримінації, закликів до насильства, тощо. Екстремізм може становити загрозу для держави лише в тому сенсі, що він заперечує демократичні принципи, тобто йдеться не стільки про державні інституції, скільки про основи державного і суспільного ладу.

Різким контрастом до демократичного підходу, прийнятого в міжнародному праві, виглядаютьдва документи жорсткого міжнародного права про боротьбу з екстремізмом. Це Конвенція Шанхайської організації співробітництва (ШОС) про боротьбу з тероризмом, сепаратизмом, та екстремізмом 2003 року [8], та Конвенція ШОС з протидії екстремізму 2017 року [9]. Нагадаємо, що Шанхайська організація співробітництва була створена в 2001 році Казахстаном, Киргизстаном, Китаєм, Росією, Таджикистаном та Узбекистаном. Тобто, з самого початку це був своєрідний клуб недемократичних держав Азії. Лише в 2017 році до Організації приєдналися Індія та Пакистан. Вони, однак, так і не підписали жодної з двох конвенцій.

Про що ж йдеться в цих документах ШОС? Привертає до себе увагу, що визначення екстремізму в Конвенції 2003 року відрізняється від визначень ООН та ПАСЕ. Екстремізм визначається як «будь-яка дія, спрямована на насильницьке захоплення влади чи насильницьке утримання влади, а також на насильницьку зміну конституційного ладу держави, а також насильницьке посягання на суспільну безпеку, в тому числі, організація у вищевказаних цілях незаконних збройних формувань або участь у них». З цього визначення очевидно, що творці Конвенції піклувалися не про боротьбу з ксенофобією, нетерпимістю, суспільним розбратом, а виключно про захист існуючої влади від посягань, які ця влада може визначити як незаконні та екстремістські.

Щоправда, Конвенція 2017 року розширила це визначення, додавши, що екстремізм – це «ідеологія та практика, спрямовані на розв’язання політичних, соціальних, расових, національних і релігійних конфліктів шляхом насильницьких та інших антиконституційних дій». Тут можна побачити вказівку на витоки екстремізму, однак визначення лишається абсолютно державоцентристським, адже екстремізм розглядається не як порушення прав людини, а як антиконституційна дія, тобто знов таки дія, спрямована переважно проти держави.

Хоча визначення 2017 року трохи ближче до міжнародних стандартів визначення екстремізму, проте зміни до кримінальних законодавств  держав-членів ШОС ухвалювалися саме на підставі визначення 2003 року, що трактує екстремізм виключно як дію, спрямовану на захоплення державної влади.

Візьмемо законодавство Російської Федерації (РФ). Федеральним Законом «Про протидію екстремістської діяльності» 2002 року [10] запроваджене дуже розлоге визначення екстремізму, що включає в себе і збудження расової, національної, та релігійної ненависті, і порушення прав і свобод людини і громадянина за захищеними ознаками, і використання нацистської символіки. Однак першим пунктом у визначенні значиться «насильницька зміна основ конституційного ладу та (або) порушення територіальної цілісності РФ (в тому числі, шляхом відчуження частини території РФ)». Остання фраза щодо відчуження частини території РФ була додана в 2020 році у очевидному зв’язку з окупацією Криму. Також під визначення екстремізму за цим законом потрапляють такі діяння як «перешкоджання здійсненню громадянами своїх виборчих прав та права на участі в референдумі», «перешкоджання законній діяльності державних органів», та навіть «публічне завідомо неправдиве обвинувачення особи, що займає державну посаду в РФ або державну посаду суб’єкта РФ, в скоєнні нею в період виконання своїх посадових обов’язків діянь, вказаних в цій статті, та таких, що є злочином».               Кидається в очі, що під таке визначення екстремізму можна підвести не тільки заклики до насильницьких дій, але й взагалі будь-яку критику державної влади. Таке визначення явно суперечить підходам ООН до екстремізму як ідеології, що становить загрозу для демократії та прав людини, та з якою слід боротися методами переконання. В Росії під екстремізмом розуміється не ідеологія, а діяння, спрямоване не проти демократії та прав людини, а проти державної влади, боротися з яким слід не переконанням, а кримінальною репресією.

В 2002 році до Кримінального кодексу Росії [11] були введені склади екстремістських злочинів. Прикметне, що формулювання статті 280 цього кодексу, «насильницька зміна конституційного ладу РФ» та «насильницьке захоплення влади» були замінені словосполученням «екстремістська діяльність» [12]. При цьому, визначення екстремізму, екстремістської спільноти, та екстремістської організації в Кримінальному кодексі РФ відсутні, тож очевидно ці норми відсилають до закону «Про протидію екстремістської діяльності».

Дуже широке поняття екстремізму в російському кримінальному законі, що допускає практично необмежене тлумачення, не може не наводити на аналогією з сумнозвісною статтею 58 сталінського кримінального кодексу. Термін «контрреволюційна діяльність» замінений на термін «екстремістська діяльність», а термін «ворог трудящих» на «екстреміст». Однак, ідеологія творців цих норм, спрямована на гарантування необмеженого державного свавілля щодо будь-кого, кого влада може вважати своїм ворогом, лишилася незмінною.

Прикметно, що російські фахівці намагаються відшукати обґрунтування криміналізації екстремізму в міжнародному праві. Окремі автори[13] [14] примудрилися відшукати норми про боротьбу з екстремізмом в Додаткових протоколах до Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 року. Чи варто казати, що жодному з цих документів не тільки немає слова «екстремізм», але й сама сутність цих документів в принципі ніяк не пов’язана з боротьбою з екстремізмом?

Посилаючись на міжнародні норми, російські автори використовують стратегію, що складається з двох кроків. По-перше, вони ототожнюють поняття тероризму, ксенофобії, нетерпимості, антисемітизму, що дійсно широко використовуються в міжнародному праві, з поняттям екстремізму. Зробивши це, російські автори послуговуються визначенням екстремізму з російського законодавства, а не з міжнародного права. Це призводить до безсоромної підміни понять, і прирівнювання міжнародно-правової боротьби за права людини і демократію до боротьби з противниками державної влади РФ, які виступають проти міжнародних злочинів, що вона чинить.

Неможна заперечувати важливість міжнародних рекомендацій щодо протидії екстремізму як загрозі демократії та правам людини. Однак це немає нічого спільного з кримінальним переслідуванням опозиціонерів під приводом «протидії екстремізму». В українській парламентській історії вже була спроба криміналізувати екстремізм. Йдеться про горезвісні «закони» 16 січня 2014 року. Тоді в Кримінальному кодексі України з’явилася стаття 110-1 «екстремістська діяльність» [15]. Її було скасовано після перемоги Революції Гідності в лютому 2014 року. Нажаль, в окупованому РФ Криму така стаття продовжує застосовуватися всупереч міжнародному праву, та з порушенням прав людини. І єдиним шляхом до припинення свавілля окупантів та утвердження верховенства права і прав людини в Криму є відновлення над півостровом ефективного контролю України.

Джерела

1. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_154#Text

2. https://onlinelibrary.wiley.com/doi/abs/10.1111/japp.12488

3. https://www.ojp.gov/pdffiles1/nij/Mesko/208033.pdf

4. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_502

5. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_f44

6. https://en.unesco.org/preventingviolentextremismthrougheducation

7. https://www.coe.int/t/r/parliamentary_assembly/[russian_documents]/[2003]/[Sept_2003]/Res%201344%20Rus.asp

8. http://docs.cntd.ru/document/901812033#6520IM

9. http://docs.cntd.ru/document/542655220

10. https://docs.cntd.ru/document/901823502#64U0IK

11. http://www.consultant.ru/document/cons_doc_LAW_10699

12. https://docs.cntd.ru/document/901823496

13. https://cyberleninka.ru/article/n/mezhdunarodnoe-regulirovanie-borby-s-ekstremizmom-preemstvennost-i-perspektivy/viewer

14. https://cyberleninka.ru/article/n/mezhdunarodno-pravovoe-sotrudnichestvo-gosudarstv-v-borbe-s-ekstremizmom/viewer