Олексій Плотніков, к.ю.н. (міжнародне право)

18 травня в Україні вшановували День пам’яті депортації кримських татар. В Україні цей злочин тоталітарного режиму визнаний геноцидом [1]. Питання про злочинність депортації кримськотатарського народу вивчене доволі докладно [2]. Як правило, дослідники вказують на визнання злочинного характеру депортації у власних правових актах СРСР. Дійсно, в 1989 році Декларацією Верховної Ради СРСР практика «насильницького переселення цілих народів» була засуджена як злочин, «що суперечить основам міжнародного права, гуманістичній природі соціалістичного ладу» [3].

Закон Радянської Росії (РРФСР) 1991 року «Про реабілітацію репресованих народів» визнавав «незаконними та злочинними репресивні акти проти цих народів» [4]. Дослідники також, як правило, вказують на Конвенцію проти геноциду 1948 року, яка визнає міжнародним злочином, в тому числі «умисне створення для будь-якої групи таких життєвих умов, що розраховані на її повне чи часткове фізичне знищення» [5]. В сучасному міжнародному праві і в національному праві України, діяння депортації кримських татар безумовно розглядалося б як найтяжчий міжнародний злочин.

Водночас, відомо, що кримінальний закон не має зворотної сили. Цей фундаментальний принцип кримінального права означає, що в жодному випадку неможливо засудити як кримінально карне будь-яке діяння, що не вважалося злочином за кримінальним законом, чинним на момент скоєння цього діяння. Тож згадані вище правові акти СРСР носили скоріше політичний характер. Них можна розглядати також як визнання злочинності триваючого стану вигнання цілих народів, і як підставу для скасування для представників таких народів будь-яких обмежень для повернення на батьківщину. Однак, залишається питання, чи вважалася б депортація кримськотатарського народу злочинною саме станом на момент її початку, тобто на 1944 рік? Аби відповісти на це питання, необхідно розглянути кримінальне право РРФСР та міжнародне право цього періоду.

Кримінальне право СРСР в цілому і право окремих республік в цей період виявляється кошмаром для будь-якого юриста. Звичайно, існував кримінальний кодекс Союзу і кодекси республік. Однак, фактично кримінальна відповідальність та порядок розгляду справ щодо злочинів, які зараз назвали б «резонансними», регулювався не законами, а наказами.

Наведемо яскравий приклад. В СРСР в роки Другої Світової Війни, та в перші роки після її закінчення, проводилися судові процеси над нацистськими злочинцями та їхніми посібниками з числа радянських громадян (Харківський процес, Смоленський процес, Краснодонський процес та ін.). Засудження радянських громадян відбувалося на підставі сумнозвісної 58-ї статті Кримінального кодексу (КК) РРФСР, що об’єднувала в собі такі склади злочинів як зрада батьківщині та контрреволюційні злочини. Щодо злочинців з числа німців та їхніх союзників норми кримінальних кодексів фактично взагалі не застосовувалися, хоча радянському кримінальному праву були відомі такі склади злочинів як вбивство, нанесення тілесних ушкоджень, побої, незаконне позбавлення волі, та інші, що могли бути застосовані до нацистів.

Натомість, їхнє засудження відбувалося, як правило, на підставі наказу Президії Верховної ради СРСР від 19 квітня 1943 № 39 «Про заходи з покарання німецько-фашистських злодіїв, винних в убивствах і катуваннях радянського цивільного населення і полонених червоноармійців, для шпигунів, зрадників батьківщини з числа радянських громадян та для їхніх посібників» [6]. Марно шукати в цьому наказі хоч якоїсь юридичної техніки, і хоч якоїсь відповідності основам кримінального права. Тож і радянські судові процеси мають цінність з точки зору встановлення фактів, однак них важко назвати законними з точки зору основ кримінального права.

Тодішньому радянському кримінальному праву були невідомі такі склади злочинів як геноцид чи депортація. Тож засудження депортації як такої навряд чи було б можливим відповідно до Кримінального кодексу РРФСР 1926 року [7]. Була відсутня сама ідея про можливість скоєння злочинів проти народу. Однак, можна виділити цілий ряд норм радянського кримінального права, що були явно порушені при депортації народів. Можна виділити, щонайменше, чотири групи відповідних норм.

До першої групи належать злочини проти встановленого порядку управління (частина 2 глави 1 та глава 2 КК РРФСР 1926 р.). Можна виділити статтю 59-7 – пропаганда чи агітація, спрямована на збудження національно чи релігійної ворожнечі. Частина друга даної статті передбачає відповідальність за скоєння такого злочину у воєнній обстановці, відповідальність за який встановлена в діапазоні від 2 років позбавлення волі аж до смертної кари через розстріл. Інша стаття з цієї групи – самоуправство, тобто самовільне здійснення права поза межами встановленої влади, за яке статтею 90 передбачалася відповідальність у вигляді виправно-трудових робіт на строк до шести місяців чи штрафу.

Друга група злочинів – посадові злочини (глава 3 КК РРФСР). Йдеться про статтю 109 – зловживання владою чи службовим становищем, тобто дії, що не викликалися міркуваннями службової необхідності, і потягнули за собою порушення суспільного порядку чи охоронюваних законом прав та інтересів окремих громадян. Покарання за цей злочин встановлене у вигляді позбавлення волі на строк не менше шести місяців. Якщо ж перевищення влади супроводжувалося «насильством, застосуванням зброї, або болісними чи такими, що ображають особисту гідність потерпілого діями, то статтею 110 Кодексу відповідальність за такий злочин встановлюється у вигляді позбавлення волі на строк не менше двох років.

Третя, найбільш очевидна група злочинів – злочини проти життя, здоров’я, свободи, та гідності особистості (глава 6 КК РРФСР). До них можна віднести статті 136-137 (різні склади вбивств), 142-146 (різні склади тілесних ушкоджень та побоїв), 147 (насильницьке незаконне позбавлення волі), 157 (ненадання допомоги хворому), 159-161 (різні склади образ та наклеп).           Слід ставити питання й про окремі склади майнових злочинів (глава 7). Це статті 162-167 (різні склади крадіжок, грабіж, розбій), 175 (навмисне знищення чи пошкодження майна приватних осіб).

Таким чином, можна говорити про наявність складів злочинів за радянським правом як в діях організаторів депортації народів, в тому числі, кримських татар, у вигляді злочинів проти встановленого порядку управління і посадових злочинів, так і виконавців депортації у вигляді злочинів проти особистості і майна, якими супроводжувалася депортація.

Поряд зі злочинністю за радянським кримінальним правом, слід говорити про злочинність депортації за чинним на 1944 рік міжнародним правом. Звісно, поняття міжнародного злочину в цей період ще не було сформованим. Серед іншого, поняття геноциду існувало лише у вигляді ідеї, а до створення першого в історії міжнародного кримінального трибуналу залишалося більше року. Однак, вже в 1944 році існував ряд концепцій, які дозволили Нюрнберзькому трибуналу притягнути до відповідальності нацистських злочинців за злочини, що були скоєні до його створення, а також зробили можливим формування самого поняття міжнародного злочину в тому вигляді, в якому воно існує зараз. Серед іншого, вже існувала сама ідея міжнародного злочину, ідея про злочинність колективного покарання, концепція злочинного наказу.

Поняття злочинів проти людяності виникає вже в ХІХ столітті. Згадки про потребу слідувати вимогам людяності під час збройних конфліктах можна знайти в Гаазьких конвенціях про закони та звичаї війни на суходолі 1899 [8] та 1907 [9] років. Вперше поняття «злочин проти людяності» було застосовано на міжнародному рівні в 1915 році у зв’язку з повідомленнями про геноцид вірмен. Держави-союзниці в Першій Світовій Війні в своїй декларації погрожували притягнути до відповідальності винних в «злочинах проти людяності та цивілізації», причому йшлося саме про особисту кримінальну відповідальність [10]. І хоча це поняття, зрештою, не було включено до тексту мирних договорів, якими завершилася Перша Світова Війна, воно, безумовно, існувало в міжнародній практиці, в тому числі і щодо актів, які пізніше позначалися як геноцид.

Зокрема, Нюрнберзький і Токійський трибунали спиралися на це поняття як на існуюче і таке, що створювало підстави для кримінальної відповідальності осіб за злочини, скоєні під час Другої Світової Війни.

Хоча поняття злочинів проти людяності в 1944 році лишалося недостатньо сформованим, існувало чітке розуміння протиправності окремих діянь, що в подальшому стали розглядатися як конкретні склади злочинів проти людяності в міжнародному кримінальному праві. Яскравий приклад цього – злочинність так званих колективних покарань, тобто покарання групи за злочини, що були скоєні окремими представниками цієї групи.  Дане правило недвозначно закріплене у вже згаданих Гаазьких конвенціях, відповідно до яких «жодне загальне стягнення, грошове або інше, не може застосовуватися до всього населення за дії окремих осіб, за які  не може бути передбачена солідарна відповідальність населення». Таким чином, обґрунтування депортації народів в СРСР злочинами, нібито скоєними окремими їх представниками, явно порушувало міжнародно-правову заборону колективного покарання.

Можна говорити про існування вже в 1944 році і поняття злочинного наказу, виконання якого саме по собі є злочином. При цьому, винний не може посилатися на наказ як на виправдання, і несе відповідальність на рівні з особою, що віддала такий наказ. В остаточному вигляді поняття злочинного наказу, що пізніше використовувалося і Нюрнберзьким трибуналом, було сформоване у справі німецького генерала Антона Достлера, яка розглядалася військовим трибуналом США в 1945 році. Трибунал визнав генерала винним в передачі злочинного наказу про розстріл військовополонених від вищого командування виконавцям, що мало місце в березні 1944 року. І хоча Достлер не віддавав такого наказу, і не здійснював розстрілу сам, його було страчено за слідування і організацію виконання явно злочинного наказу [11]. На прецедент справи Достлера спирався Нюрнберзький трибунал при визначенні ступеню відповідальності осіб, що виконували злочинні накази. Тож станом на 1944 рік виконання явно злочинного наказу вже розглядалося як міжнародний злочин.

Отже в радянському кримінальному праві були відсутні поняття міжнародних злочинів, злочинів проти людяності, депортації. Однак при організації та здійсненні примусового переселення народів без всяких сумнівів відбувалися діяння, що не могли розглядатися інакше ніж злочини за радянським правом. Що стосується міжнародного кримінального права, станом на 1944 рік існували достатні передумови для засудження організаторів і виконавців депортації кримських татар міжнародним трибуналом.

1. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/792-VIII#Text.

2. http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nzizvru_2015_3_14

3. http://www.consultant.ru/cons/cgi/online.cgi?req=doc&base=ESU&n=1687#021307049397446143.

4. https://docs.cntd.ru/document/9003294.

5. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_155#Text.

6. http://www.consultant.ru/cons/cgi/online.cgi?req=doc&base=ESU&n=9446#0729773991751856.

7. https://docs.cntd.ru/document/901757374.

8. https://www.icrc.org/ru/doc/resources/documents/misc/hague-convention-iv-181007.htm.

9. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_222#Text.

10. https://en.armradio.am/2020/05/24/105-years-ago-entente-powers-called-the-massacre-of-armenians-crimes-against-humanity.

11. http://www.worldcourts.com/imt/eng/decisions/1945.10.12_United_States_v_Dostler.htm.