Міжнародні стандарти, застосовні до конфлікту в Україні, та обов`язкові для імплементації у профільному законодавстві слід розподілити на такі, що регламентують питання окупованих територій, зони бойових дій на Сході а саме Операції Об’єднаних Сил (ООС), а також статус внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Стосовно Криму також підлягають врахуванню міжнародні стандарти прав корінних народів.

Про це пише професор Борис Бабін.

Міжнародні договори, що регламентують режим тимчасово окупованих територій (ТОТ) України в Автономній Республіці Крим (АРК), Севастополі, окремих районах Донецької та Луганської областей (ОРДЛО) насамперед належать до міжнародного гуманітарного права. У першу чергу це IV Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни 1949 р., а також ІІІ Женевська конвенція про поводження з військовополоненими 1949 р., Додатковий протокол до Женевських конвенцій, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, від 8 червня 1977 р. та Гаазька конвенція про закони і звичаї війни на суходолі з додатком до неї, Положенням про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 р.

Розвиток цих угод знайшов власне відображення у Коментарі Міжнародного товариства Червоного Хреста до ст. 5 ІІІ Женевської конвенції 1960 р., в Інструкції  Сан-Ремо з міжнародного права, що застосовується до збройних конфліктів на морі 1994 р., а також у практиці Міжнародного Суду ООН, такій як Консультативного висновку Міжнародного Суду ООН A/ES-10/273 від 9 липня 2004 р. № 131 «Правові наслідки будівництва стіни на окупованій палестинській території».

Питання застосування в умовах міждержавного конфлікту інших норм міжнародного права, зокрема приписів багатосторонніх та двосторонніх договорів слід визначати з урахуванням Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. та попередньо схвалених у 2011 р. Комісією ООН з міжнародного права Статей про наслідки збройних конфліктів для міжнародних договорів (A/66/10). Врахуванню з цього питання також підлягають резолюція 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї ООН (ГА ООН) від 14 грудня 1974 р. «Визначення агресії», резолюції ГА ООН 66/99 від 9 грудня 2011 р. та  66/125 від 10 грудня 2014 р. тощо.

Певну специфіку становить застосування на ТОТ вимог Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. із протоколами до неї, розвинутої у практиці Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), яка запроваджує категорію ефективного контролю певної держави над іноземною територією, обов’язків обох держав щодо прав людини на цій території. Позиція ЄСПЛ щодо цього питання була сформована у рішеннях в справах «Луізіду проти Туреччини» 15318/89 1996 р. «Іляшку та інші проти Молдови та Росії» 48787/99 2004 р., «Катан та інші проти Молдови та Росії» 2012 р., «Кіпр проти Туреччини» 25781/94 2014 р., «Саргсян проти Азербайджану» 40167/06 2015 р.

У цих справах Велика палата ЄСПЛ проголошує, що можливість вини держави за порушення прав людини на території, яку вона не контролює, залежить від того які конкретно можливі та розумні заходи ця держава вжила для деокупації власної території, а також й для сприяння захисту конкретному порушеному праву особи чи групи осіб.

Практика ЄСПЛ щодо ТОТ в Україні ще не сформована, рішення по суті або щодо прийнятності у міждержавних справах «Україна проти Росії» (заяви 20958/14, 43800/14, 42410/15, 8019/16, 70856/16 та 38334/18) ще не винесені. За індивідуальними заявами щодо подій на ТОТ проти РФ ЄСПЛ поки не схвалив рішень по суті, винісши лише низку рішень про неприйнятність окремих справ, через недостатність доказів або порушення заявниками чи їх захисниками процедури (рішення у справах «Лісний та інші проти України та Росії» 5355/15 2016 р. та інші).

Також ЄСПЛ було винесено два рішення щодо подій на Сході України, за заявами осіб, які подали заяви проти України відповідно про неможливість отримання соціальних виплат в Донецьку та про неможливість винесення судового рішення через залишення матеріалів справи в Луганську. У цих справах, «Хлєбік проти України» 2945/16 2017 р. та «Цезар та інші проти України» 73590/14 2018 р. ЄСПЛ не встановив порушення Україною конвенційних зобов’язань, а дії держави-агресора заявники не оскаржували.

Щодо подій на ТОТ також має значення справа «Україна проти Росії» в Міжнародному суді ООН (МС ООН), де РФ обвинувачується у порушенні приписів Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р. та Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму 2000 р. Рішення по суті МС ООН ще не винесене, але мають значення такі обов’язкові приписи МС ООН в цій справі як Наказ МС ООН про попередні заходи у справі «Україна проти Росії» від 19 квітня 2017 р. та Рішення МС ООН щодо прийнятності справи «Україна проти Росії» від 8 листопада 2019 р. № 166.

Серед інших обов’язкових рішень міжнародних конвенційних органів, де відображене питання ТОТ, слід вказати на окремі акти комітетів ООН, таких як Заключні зауваження Комітету з прав людини до сьомого періодичного звіту РФ від 28 квітня 2015 р. CCPR/C/RUS/CO/7.

Також щодо подій на ТОТ у вимірі морських просторів ТОТ має значення порушена справа № 2017-06 у арбітражі з застосування Конвенції ООН з морського права 1982 р. «Спір про права прибережних держав у Чорному морі, Азовському морі та Керченській протоці (Україна проти Росії)», у якій остаточного рішення ще немає, але 21 лютого 2020 р. арбітражем було схвалене Ухвалу щодо попередніх заперечень РФ (щодо прийнятності справи).

Також у аналогічному арбітражі розглядається інша справа № 2019-28 щодо Конвенції 1982 р. «Спір про затримання українських військових кораблів та їх екіпажів (Україна проти Росії)», де рішення по суті поки також не винесене. Раніше з відповідних обставин Міжнародним трибуналом з морського права у Справі № 26 щодо затримання трьох українських військових кораблів (Україна проти Росії) було винесене обов’язкове для сторін рішення про вжиття заходів забезпечення від 25 травня 2019 р. та справу було передано у вищевказаний арбітраж.

Усі вищенаведені рішення міжнародних судів та арбітражів є обов’язковими для України, зокрема у вимірі законотворчості. Водночас з питань ТОТ України схвалене низку рекомендаційних рішень асамблей міжнародних організацій, таких як ООН, ОБСЄ, Рада Європи та Європейський Союз.

Насамперед це обов’язкові для усіх органів, службових осіб ООН та організацій під її егідою резолюції  ГА ООН з питань ТОТ в Криму, такі як «Територіальна цілісність України» від 27 березня 2014 р. 68/262, серія щорічних резолюцій «Стан з правами людини в Автономній Республіці Крим та місті Севастополь (Україна)» від 19 грудня 2016 р. 71/205, від 19 грудня 2017 р. 72/190, від 22 грудня 2018 р. 73/263 та від 18 грудня 2019 р. 74/168, а також серія щорічних резолюцій «Проблема мілітаризації Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, Україна, а також районів Чорного та Азовського морів» 73/194 від 17 грудня 2018 р. та 74/17 від 9 грудня 2019 р.

Також слід вказати на щорічні резолюції Парламентської асамблеї ОБСЄ (ПА ОБСЄ) з питань ТОТ в Україні, схвалені на її 23-й сесії в Баку у 2014 р. «Про явні, грубі та не виправлені порушення Гельсінських принципів Російською Федерацією»,  на 24-й сесії у Гельсінкі у 2015 р. «Про продовження явних, грубих та не виправлених порушень зобов’язань ОБСЄ та міжнародних норм Російською Федерацією», на 26-й сесії у Тбілісі в 2016 р. «Про порушення прав людини та фундаментальних свобод в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі», на 27 сесії у Мінську 2017 р. «Відновлення суверенітету та територіальної цілісності України», на 28 сесії у Берліні 2018 р. «Порушення прав людини, які тривають,  в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі (Україна)», на 29-й сесії у Люксембурзі в 2019 р. «Мілітаризація  Російською Федерацією тимчасово окупованих Автономній Республіки Крим та міста Севастополя, Україна, Чорного та Азовського морів».

Необхідно вказати й на низку резолюцій Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) щодо ТОТ України. Насамперед це резолюції від 21 квітня 2016 р. 2112 (2016) «Гуманітарна стурбованість щодо осіб, позбавлених свободи під час війни в Україні», від 12 жовтня 2016 р. 2132 (2016) «Політичні наслідки російської агресії в Україні» та 2133 (2016) «Правовий захист порушених прав людини на території України поза контролем влади України» та інших. Також слід згадати резолюції Європейського парламенту, такі як «Про ситуацію з правами людини в Криму, зокрема щодо кримських татар» від 3 лютого 2016 р. 2016/2556(RSP), «Кримські татари» від 12 травня 2016 р. 2016/2692(RSP), «Про українських ув’язнених в Росії та ситуацію в Криму» від 16 березня 2017 р. 2017/2596(RSP), «Про справи кримськотатарських лідерів Ахтема Чійгоза, Ільмі Умерова та журналіста Миколу Семену» від 5 жовтня 2017 р. 2017/2869(RSP).

Питання застосування міжнародного права щодо зони розмежування та ООС є складнішим, зважаючи на обмежену кількість застосовних актів, крім Женевських конвенцій, та існування прямо дотичного до цих питань Мінського переговорного процесу (МПП). У першу чергу в цьому вимірі слід навести резолюцію 2202/2015 Ради Безпеки ООН від 17 лютого 2015 р. про Комплекс заходів з виконання Мінських угод.

Перший документ, що з’явився в рамках МПП 5 вересня 2014 р., мав назву «Протокол за підсумками консультацій Тристоронньої контактної групи стосовно сумісних кроків, спрямованих на імплементацію Мирного плану Президента України П. Порошенка та ініціатив Президента Росії В. Путіна». Він мав статут програмного документу та обов’язків для сторін не утворював. Єдиним закріпленим у міжнародному праві форматом, який можна застосувати до «Протоколу» 2014 р. є його належність до передбачених міжнародним гуманітарним правом «спеціальних домовленостей», які укладаються під час збройного конфлікту, згаданих у статті 3 всіх чотирьох Женевських конвенцій 1949 р.

Такі домовленості можуть формуватися в будь-якій формі, насамперед залученими в конфлікт сторонами. Прикладом ст. 15 І Женевської конвенції каже про «домовленості про перемир’я, або про припинення вогню або місцеві домовленості». Міжнародне гуманітарне право нічого не каже нам про обов’язковість таких документів та про порядок їх реалізації, яка може забезпечуватися виключно взаємністю. Зі змісту гуманітарного права випливає ситуативність, тимчасовість та спрощена процедура виникнення та припинення таких домовленостей та водночас – неприпустимість зловживання такими домовленостями задля досягнення військової мети (тобто віроломство).

Наступним документом МПП став підписаний 19 вересня 2014 р. «Меморандум про виконання положень» вищевказаного «Протоколу». Цей акт у вступній частині прямо вказав на зміст мінських документів саме як «домовленостей про двостороннє припинення застосування зброї», тобто – чітко охарактеризував їх саме як домовленості за міжнародним гуманітарним правом, а не як міжнародні договори. Відмінністю «Меморандуму» від «Протоколу» стало згадування у вступній частині не лише учасників Тристоронньої групи, але й «представників окремих районів Донецької та Луганської областей» та його спрямованість на врегулювання виключно військових питань.

Наступний документ, підписаний в рамках Тристоронньої групи 12 лютого 2015 р., із назвою «Комплекс заходів щодо виконання Мінських домовленостей», також мав подібні риси оформлення та змісту, що виключали його юридичну обов’язковість для підписантів.

Формою політико-правового підкріплення змісту Мінських домовленостей (тобто «Комплексу заходів» 2015 р., що посилався на «Протокол» 2014 р. та «Меморандум» як засіб розширення «Протоколу») в рамках МПП стала Декларація Президента РФ, Президента України, Президента Франції та Канцлера Німеччини «на підтримку Комплексу заходів з виконання Мінських домовленостей» від 12 лютого 2015 р. У цьому акті встановлено, що лідери «схвалюють» «Комплекс заходів» та водночас прямо не йшлося про схвалення ними «Протоколу» або «Меморандуму» 2014 р.

У резолюції 2202/2015 Рада Безпеки ООН підтримала «Комплекс заходів», закликала усі сторони забезпечити його повне виконання та привітала Декларацію лідерів. Резолюція 2202/2015 була схвалена Радою Безпеки ООН згідно її повноважень, визначених у главі VI Статуту ООН «Мирне вирішення спорів» (ст. 36, 52, 53 та інші), тому вона має статус рекомендації, а не обов’язкового для виконання державами ООН припису рішення Ради Безпеки, які схвалюються за іншою процедурою, передбаченою ст. 25 Статуту ООН.

За цих умов документи усі документи МПП та резолюція 2202 Ради безпеки ООН не утворили для України міжнародно-правових зобов’язань. Ці акти ніяк не є правомірною та легальною підставою для обов’язкового схвалення та зміни законів України, для прийняття нових норм Конституції України. Іншою важливою складовою статусу зони бойових дій (ООС) є дерогація, здійснена з 2015 р. Україною щодо підконтрольної уряду частини Донецької та Луганської областей за ст. 15 Конвенції 1950 р. та ст. 4 Міжнародного пакту про громадянські права.

Крім цих договірних норм режим дерогації у міжнародному праві на універсальному рівні визначене Сиракузькими принципами обмеження та відступу від зобов’язань за Міжнародним пактом про громадянські права 1985 р. E/CN.4/1985/4 та Зауваженнями загального порядку № 29 щодо відступів від положень Пакту під час надзвичайного стану (ст. 4) 2001 р. HRI/GEN/1/Rev.5/Add.1. Обов’язки держав із дотримання режиму та порядку дерогації відображене у низці рішень ЄСПЛ таких як «Аксой проти Туреччини» 21987/93 1996 р., «Демір та інші проти Туреччини» 21380/93 1998 р. тощо.

Статус ВПО не визначений спеціальними міжнародними угодами, у яких бере участь Україна. При цьому до захисту прав ВПО застосовні приписи універсальних та регіональних угод з прав людини. Зокрема приписи Конвенції 1950 р. у цьому вимірі розкриті через рішення ЄСПЛ «Тімішев проти Росії», 55974/00 2005 р., «Татішвілі проти Росії» 1509/02 2007 р., «Будаєва та інші проти Росії», 15339/02 2008 р. З питань захисту прав ВПО схвалене низку резолюцій  ГА ООН, такі як «Захист і допомога внутрішньо переміщеним особам» 62/153 2007 р., 62/249 2008 р., 63/307 2009 р., 64/162 2009 р. тощо, а також затверджене Керівні принципи ООН з питання переміщення осіб всередині країни E/CN.4/1998/53/Add.2 1998 р.

На рівні Ради Європи вказане питання підіймалося у рекомендації Комітету Міністрів Rec2006 (6) «Щодо внутрішньо переміщених осіб» 2006 р. та у рекомендаціях ПАРЄ 1631 (2003) «Внутрішнє переміщення в Європі» 2003 р., 1877(2009) «Люди, забуті Європою: захист прав довгостроково переміщених осіб» 2009 р. Щодо ситуації з ВПО в Україні ПАРЄ було зокрема затверджене резолюцію 2028 (2015) «Гуманітарна ситуація з українськими біженцями та переміщеними особами» 2015 р.