доцент Олексій Плотніков

Агресія Російської Федерації (РФ) проти України в 2014 році призвела до окупації нею Криму, а також частин Донецької та Луганської областей. Наслідком цього стали масові та грубі порушення прав людини на окупованих територіях, а також поява близько півтора мільйона внутрішньо переміщених осіб [1]. Як Україна, так і РФ є сторонами Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (Конвенція), а отже згідно із статтею 1 Конвенції повинні забезпечити усім особам, що знаходяться під їхньою юрисдикцією, права і свободи, передбачені цим актом. Однак, внаслідок згаданих подій частини території України опинилися поза її контролем.

Що стосується Криму, РФ визнає та стверджує свій контроль над півостровом, що ж стосується частин Донецької та Луганської областей, РФ заявляє про відсутність такого контролю. В той же час, Україна продовжує бути єдиним правомірним сувереном відносно територій Криму, Донецької та Луганської областей, однак фактично не може здійснювати на цих територіях владних повноважень, в тому числі з захисту прав людини. Це породжує питання про те, хто ж з держав несе обов’язок з забезпечення прав людини на зазначених територіях, і яким чином між державами розподіляється відповідальність за порушення прав людини, що є неминучим наслідком збройного конфлікту та окупації.

Окупація РФ частин території України призвела до різкого погіршення ситуації з правами людини на цих територіях. Так, резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 73/263  засуджуються «тривале та повне нехтування Російською Федерацією своїми зобов’язаннями та Статутом ООН та міжнародним правом, що стосуються її юридичної відповідальності за окуповану територію, включаючи обов’язок поважати українське законодавство і права всіх цивільних осіб» [2].

У підготовленій на цій підставі доповіді Генерального Секретаря ООН відзначаються порушення окупаційною російською владою таких фундаментальних людських прав як право на життя, свободу, особисту недоторканість, право на справедливий суд, прав власності, свобод думки, совісті, релігії, мирних зборів, та інших [3]. Точна оцінка характеру порушень прав людини в Криму, так само як в частинах Донецької та Луганської області утруднюється через недопущення до цих територій представників міжнародних правозахисних організацій [4].

Деякі висновки щодо порушень прав людини, про які йдеться, можна зробити на підставі опублікованих документів з міждержавних скарг України проти РФ в Європейському суді з прав людини (ЄСПЛ). Зокрема, в прес-релізі від 9 травня 2018 року зазначається, що український уряд заявляє про порушення статей 2 (право на життя), 3 (заборона катувань), 5 (право на свободу і особисту недоторканість), 6 (право на справедливий суд), 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя), 9 (свобода релігії), 10 (свобода вираження поглядів), 11 (свобода мирних зібрань та об’єднань), 13 (право на ефективний засіб правового захисту), 14 (заборона дискримінації) Конвенції, а також стаття 1 Протоколу 1 (право на власність), стаття 2 Протоколу 4 (свобода пересування) [5].

Отже скарга України стосується більшості передбачених Конвенцією та протоколами прав. Можна очікувати, що перелік заявлених порушень в індивідуальних скаргах буде, щонайменше, таким самим, якщо не довшим. Крім того, сам ЄСПЛ підкреслив, що «ключовим питанням, яке підлягає вирішенню при розгляді цих заяв буде те, чи Україна або Росія мають юрисдикцію відносно оскаржуваних порушень відповідно до статті 1 Європейської конвенції з прав людини» [6]. Відповідно, принциповим для України стає докласти максимальних зусиль, аби покласти відповідальність за порушення на РФ, а також здійснити всіх можливих заходів, аби виконати свої зобов’язання за Конвенцією та уникнути такої відповідальності.

Хоча Україна не здійснює контроль над Кримом та частинами Донецької та Луганської областей з 2014 року, вона залишається щодо цих територій державою-сувереном. Зокрема, Україна законодавчо закріпила обов’язок вживати заходів з захисту прав і свобод людини і громадянина на цих територіях.

Водночас Україна наполягає, що забезпечення прав і свобод людини в Криму та непідконтрольних частинах Донецької та Луганської областей є обов’язком саме держави-окупанта, тобто РФ. На цьому ґрунтується позиція України в міжнародних судах, а саме у справі щодо застосування Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, що розглядається у Міжнародному Суді ООН, а також у міждержавних скаргах України проти РФ в ЄСПЛ.

Це створює загалом ненове для міжнародного права питання розподілу відповідальності держави-суверена та держави-окупанта за дотримання прав людини на окупованій території. Деякі основні норми щодо такого розподілу відповідальності добре відомі. Так, в консультативному висновку щодо будівництва стіни на окупованій палестинській території Міжнародний Суд ООН встановив, що юрисдикція держав є переважно територіальною, однак іноді вона може здійснюватися поза межами національної території.

Зважаючи на предмет та цілі Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, уявляється природнім, аби держави-учасниці Пакту були пов’язані ним у випадку, якщо вони здійснюють свою юрисдикцію поза своєю територією. Цей висновок відповідає практиці Комітету ООН з прав людини, і на нього неодноразово посилався ЄСПЛ, тож можна вважати, що він вказує на існування загальновизнаної норми міжнародного права.

Застосування загальної норми щодо відповідальності держави-окупанта за дотримання прав людини на окупованій території породжує ряд конкретних питань при застосуванні у життєвих ситуаціях. Найбільший досвід тут акумулював ЄСПЛ, який стикався з цими питаннями у справах, що виникли з ситуацій Північного Кіпру, Придністров’я, Нагорного Карабаху, та інших. Першою справою такого типу стала відома справа «Лоізіду проти Туреччини» (Loizidou v. Turkey) 1996 року.

Підхід, згідно із яким відповідальність за дотримання прав людини на окупованій території несуть як держава-окупант, так і держава-суверен, неодноразово підтверджувався для інших ситуацій і став, як уявляється, загальним стандартом міжнародного права прав людини.

В справі «Іляшку та інші проти Молдови та Росії» (Ilaşcu and Others v. Moldova and Russia), що стосувалася окупованої РФ території Придністров’я, той же ЄСПЛ дійшов до висновку, що «коли держава не може забезпечити дію своєї влади на частині своєї території відповідно до фактичної ситуації (наприклад, сепаратистський режим, воєнна окупація), держава не перестає нести відповідальність та здійснювати юрисдикцію. Вона повинна всіма доступними дипломатичними та правовими заходами з залученням іноземних держав та міжнародних організацій продовжувати гарантувати права і свободи, передбачені Конвенцією».

Втішно, що Україна усвідомлювала цей свій обов’язок з самого початку окупації. В ухваленому вже в квітні 2014 року законі «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» прямо зазначено обов’язок України вживати «всіх необхідних заходів щодо гарантування прав і свобод людини і громадянина, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, усім громадянам України, які проживають на тимчасово окупованій території».

Водночас, тим же законом «відповідальність за порушенням визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на РФ як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права».

Прикметно, що формулювання закону встановлює для України обов’язок дбати лише про права власних громадян. Це можна пояснити небажанням брати на себе зобов’язання щодо громадян РФ в Криму, однак потенційно може породити проблему подібну до справи Ilaşcu, де заявником про порушення виступав громадянин третьої держави. Однак, поки що це питання лишається теоретичним. З цього положення очевидно, що Україна продовжує вважати себе сувереном Криму та заявляє про своє бажання виконувати зобов’язання з захисту прав людини.

Однак, що робить дану справу відмінною від справ Loizidou та Ilaşcu – це те, що РФ також заявляє про себе як про нібито державу-суверена, тож, щонайменше теоретично, не повинно виникати проблеми з визнанням її відповідальності за порушення прав людини в Криму, бо вона і сама визнає таку відповідальність. Проте ця позиція РФ породжує іншу проблему, яка полягає в тому, що вона навряд чи визнає будь-яке рішення ЄСПЛ, в якому згадуватиметься український суверенітет над Кримом.

Не можна виключати, що заявники у справах, які походять з Криму, Донецької та Луганської областей можуть обрати позиватися виключно проти РФ, адже справи Mozer та Ilaşcu явно демонструють, що ЄСПЛ схиляється до визнання відповідальності РФ за порушення прав людини, скоєні самопроголошеними органами, в той час як в Криму ситуація ще більш однозначна, і тут позов виключно проти РФ може бути кращим вибором з точки зору визнання рішення та його виконання державою-порушницею.

Лише ЄСПЛ зможе визначити чи може така відповідальність бути встановлена для однієї РФ. Проте в будь-якому випадку варто очікувати, що суд за власною ініціативою може перевірити дотримання в таких справах своїх позитивних зобов’язань з боку України.

Ще одна особлива риса української ситуації полягає в тому, що між Україною та РФ триває активний збройний конфлікт. Не можна забувати про кваліфікацію ситуації саме як міждержавного збройного конфлікту прокурором Міжнародного кримінального суду (МКС).

Тож існує імовірність, що ЄСПЛ вирішить розглянути питання відповідальності з точки зору міжнародного гуманітарного права, причому для цього йому не знадобиться навіть робити власних висновків щодо наявності та  природи конфлікту, адже він зможе обмежитись посиланням на прокурора МКС. Подібну оцінку наявності контролю саме з точки зору міжнародного гуманітарного права ЄСПЛ вже робив у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and Others v. Armenia).

З аналізу практики ЄСПЛ можна зробити два висновки. По-перше, ЄСПЛ критично ставиться до звичайної лінії захисту держав-окупантів, що будується навкруги нібито відсутності територіальної юрисдикції суду. В таких випадках ЄСПЛ посилається на ст. 1 Конвенції, згідно з якою держави зобов’язані забезпечувати передбачені права і свободи всім, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, та на концепцію ефективного контролю як частину права міжнародної відповідальності держав, за допомогою якої визначається фактичний зв’язок між де-факто органами влади окупованої чи сепаратистської території та державою-окупантом. Це навіть більш справедливо для Криму, контроль над яким РФ не заперечується.

Тож навряд чи слід очікувати, що ЄСПЛ відмовиться визнавати відповідальність РФ за порушення прав людини на окупованих територіях України. По-друге, справа Khlebik продемонструвала, що Україна може уникнути відповідальності за порушення прав людини на окупованих територіях. Однак, відповідальність України все ж неможна виключати, так само як і можливість уникнення такої РФ, щонайменше в окремих справах.

Як уявляється, найважливішим питанням, на яке повинен буде відповісти ЄСПЛ у наступних справах, буде питання про докази присутності, контролю, чи впливу РФ на окупованих територіях. Це стосується не тільки Донбасу, де Росія заперечує свою присутність, але й Криму, адже значна частина порушень прав людини, про які заявляє Україна, відбулася до так званого «кримського референдуму» та до моменту, коли РФ визнала свій контроль над Кримом.

Зрештою, перша міждержавна скарга України проти Росії була ініційована ще до визнання РФ такого контролю. З практики ЄСПЛ очевидно, що держави можуть вважатися відповідальними за діяльність поза їхньою територією, незалежно від того, чи здійснюють вони контроль над територією іншої держави прямо чи непрямо через підпорядковані місцеві структури [7].

Джерела

1. http://www.internal-displacement.org/europe-the-caucasus-and-central-asia/ukraine/figures-analysis

2. https://reliefweb.int/sites/reliefweb.int/files/resources/A_74_276_E.pdf

3. https://undocs.org/ru/A/RES/73/263

4. https://reliefweb.int/report/ukraine/report-human-rights-situation-ukraine-16-february-15-may-2019-enruuk

5. https://hudoc.echr.coe.int/eng-press?fbclid=IwAR3CD-NpPB246xltXUxsEd-QCRC1luA9v0hlF3KMocePYfRUisDl6meDc0k#{%22fulltext%22:[%2220958/14%22],%22sort%22:[%22kpdate%20Descending%22]}

6. https://hudoc.echr.coe.int/eng-press?fbclid=IwAR3CD-NpPB246xltXUxsEd-QCRC1luA9v0hlF3KMocePYfRUisDl6meDc0k#{%22fulltext%22:[%2220958/14%22],%22sort%22:[%22kpdate%20Descending%22]}

7. https://pravoua.com.ua/ua/store/pravoukr/pravo_2020_11/pravo_2020_11_s5/