професор Борис Бабін

Питання міжнародно-правового виміру анексії, складових та ознак цього явища стали гострими для України після початку українсько-російського збройного конфлікту в лютому 2014 року, складовою якого стала окупація АР Крим та міста Севастополя Російською Федерацією (РФ), наступне проголошення РФ власного «суверенітету» над Кримом, шляхом схвалення федеральних та інших законів та підзаконних актів, шляхом внесення змін до Конституції РФ, через поширення власних управлінських, фінансових, юридичних механізмів на Крим. Елементом таких дій РФ стали послідовні спроби «виправдання» вказаних дій як нібито «воз’єднання» Криму з РФ, на дипломатичному, політичному та науково-доктринальному рівнях [1].

Вказані протиправні дії РФ у вимірі посягання на територіальну цілісність України стали предметом дослідження та оцінки на рівні міжнародних організацій, заяв іноземних країн, законодавства України та правової доктрини. При цьому протиправність зазначених дій РФ як порушення територіальної цілісності України та договорів про неї є безперечною та предметом дискусії (крім тенденційних та упереджених робіт російських авторів) не стає [2]. Але виникає питання вірної кваліфікації та визначення цих протиправних дій РФ із фактичного захоплення Криму, зокрема у міжнародно-правовому вимірі. Адже в законодавстві України щодо Криму застосовується категорія «тимчасово окуповані території»; водночас у правовій доктрині та й у заявах окремих посадових осіб іноді зустрічається вжиття терміну «анексія».

При цьому у фактично офіційній заяві Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, оголошеній у листопаді 2020 року, вказувалося, що термін «анексія» хибний по відношенню до Криму та суперечить українському законодавству [3]. Тому варто дослідити історичний досвід та міжнародну практику застосування цієї категорії щодо територій держав світу.

Сам термін «анексія» походить від латинської «приєднання» («ad», означає «до чогось» та «nexus» «входження, включення») та прикладом породив загальновідомий науці англомовний термін «annex» тобто «додаток». Тому сама по собі ця категорія тривалий час не містила якогось прямо злочинного наративу та означала у першу чергу завоювання, що призводить до контролю за територією. Кембріджський словник англійської мови визначає анексію як «заволодіння частиною землі або країни, зазвичай силою та без дозволу» [4], подібні визначення категорії містять більшість відкритих джерел.

Статут ООН та інші сучасні універсальні угоди міжнародного права не дозволяють казати про наявність договірного визначення анексії. Водночас у резолюції Генеральної Асамблеї ООН (ГА ООН) 3314 (XXIX) 1974 року вказане що будь-яка анексія території іншої держави або її частини із застосуванням сили є актом агресії. Із цієї тези слід прийти до висновку, що анексія може бути із застосуванням сили або без такого застосування; більш того сила може застосовуватися проти різних суб’єктів міжнародного права, які мають права на територію (держави, народи, що борються за самовизначення та інші народи) [5]. Також анексія може бути спрямованою на територію всієї держави (повна анексія) або її частини (часткова анексія).

Примітно, що вказана теза резолюції 3314 (XXIX) була майже дослівно відтворена у резолюції RC/Res.6 2010 року, якою було внесено зміни до Римського статуту Міжнародного Кримінального Суду (стаття 8 bis, «Злочин агресії»), які набули чинності в 2017 році [6]. А отже, за відсутності договірного визначення анексії, саме така кваліфікація анексії як складової міжнародного злочину агресії (за ознак застосування сили задля такої анексії) сьогодні вбачається сталою та безальтернативною.

Водночас ці положення нічого не кажуть нам, з якого моменту починається анексія та коли вона є завершеною. Крім того, незрозуміло як кваліфікувати анексію, що відбулася без застосування сили (прикладом щодо незаселених територій), а також анексію, яка була вчиненою із застосуванням сили лише проти третьої держави. Міжнародна практика свідчить про стале вжиття терміну «анексія» на рівні доктрини, заяв окремих держав та відповідних політико-правових документів до декількох ситуацій, які відбулися після схвалення Статуту ООН та остаточної заборони (а потій й криміналізації) агресивної війни і заборони війни як засобу вирішення міждержавних спорів.

Зокрема це захоплення та включення у свій склад Республікою Індія у 1961 році територій Португалії (Гоа, Дамау, Діу та інші). Характерно, що це захоплення території, якому передував міждержавний збройний конфлікт, не призвело до рішення Ради Безпеки ООН (РБ ООН), попре ініціювання проекту резолюції від 18 грудня 1961 року, заблокованому СРСР. У цьому проекті резолюції термін «анексія» не вживався [7]. Відповідні фактичні територіальні зміни тривалий час не визнавалися як Португалією, так й низкою країн світу. Водночас Португалія та Індія у 1974 році уклали а потім ратифікували двосторонній договір, яким Португалія визнала анексію своїх територій Індією. У статті 1 цього Договору Португалія визнає, що ці території «вже стали частинами Індії» та «цим повністю визнає повний суверенітет Індії над цими територіями з дат коли вони стали частинами Індії згідно Конституції Індії» [8].

Таким чином можна побачити, що для завершення анексії та міжнародно-правового визнання набуття Індією цих територій було необхідно отримати правомірну, договірну згоду на це країни-жертви. Водночас таке завершення фактично може мати й ретроактивний характер, як можна побачити на наведеному прикладі Гоа. Водночас наведений приклад не є типовим, адже він стосується часткової окупації та анексії повноцінно визнаної держави. Інші ситуації анексії стосуються захоплення певних територій, що на момент захоплення мали неоднозначний правовий статус, який отримали в рамках деколонізації. Основними прикладами є ситуації спроби анексії Ізраїлем Східного Єрусалиму та Голанських висот, спроба анексії Королівством Марокко Західної Сахари, спроба анексії Індонезією Східного Тимору. Окремі ситуації ефективного контролю та де-факто спроб анексії доктриною кваліфікуються міжнародним правом дещо в іншому вимірі, як правило в рамках деколонізації чи реалізації прав корінних народів [9].

Щодо зазначених ситуацій ГА ООН та РБ ООН було схвалене величезну кількість декларацій та резолюцій, які здебільшого оминають вжиття категорії «анексія», визнаючи при цьому обов’язки відповідних країн як держави, що окупує, зокрема з урахуванням вимог IV Женевської конвенції. Як приклади слід вказати на резолюції РБ ООН № 478 1980 року, № 2334 (2016) 2016 року щодо Єрусалиму [10]; [11], резолюцію РБ ООН № 389 1976 року стосовно Східного Тимору [12], РБ ООН № 1056 1996 року стосовно Західної Сахари [13]. Так саме не виявлене вжиття категорії «анексія» у чисельних резолюціях ГА ООН щодо цих конфліктів (зокрема й у найостанніших, таких як резолюції 74/89 [14], 74/90 [15] чи 74/97 [16] 2019 року).

Характерно що стосовно цих конфліктів регіональні міжнародні організації також намагаються уникати терміну «анексія», попре чисельні політичні заяви [17], яскравим прикладом чого слід вважати обговорення питання Західної Сахари у Європейському парламенті [18].

Додамо, що ці ситуації мали різний міжнародно-правовий розвиток. Східний Тимор отримав незалежність через референдум 1999 року, при цьому угоди з Індонезією та рішення ООН щодо такого референдуму, визнання у наступному Індонезією незалежності Східного Тимору свідчать про те, що анексія цієї території Індонезією так і не відбулася. Держави світу здебільшого не визнавали Східний Тимор частиною Індонезії, вони визнали новоутворену Тиморську державу, а володіння Індонезією Східним Тимором правомірним не вважалося. Ситуації Єрусалиму та Західної Сахари наразі незавершені.

При цьому абсолютна більшість країн світу не визнає суверенітет відповідно Ізраїлю та Марокко над цими територіями, але у грудні 2020 року в останні дні президентства Дональда Трампа США здійснило визнання анексії щодо Західної Сахари (раніше США також визнали ізраїльський «суверенітет» над Єрусалимом). Примітно що у січні 2020 року Марокко шляхом рішення парламенту заявило про поширення свого суверенітету й над морськими просторами Західної Сахари в Атлантичному океані [19].

Єдиним виявленим виключенням з цього системного ухилення ООН від вжиття категорії «анексія» слід вважати ситуацію спроби анексії Кувейту Іраком, які призвела до низки рішень РБ ООН. Примітно, що спочатку слово «анексія», що містилося у проектах цих рішень [20], вилучалося з їх фінального тексту під час узгоджень [21], але все ж було відображене у резолюції РБ ООН 662 (1990) 1990 року. У статті 1 цього акту РБ ООН вказав на своє рішення, за яким «анексія Кувейту Іраком в будь-якій формі та за будь-яким приводом «не має правового значення» (англ. «has no legal validity» та має розглядатися як «недійсна та нікчемна» (англ. «null and void»), а стаття 2 цієї резолюції закликає держави ООН, міжнародні організації та спеціалізовані агентства «не визнавати таку анексію» [22]. Самі держави, що вчинюють анексію чи спробу анексії, як правило не вживають термін «анексія» щодо своїх дій. Єдиним виявленим виключенням слід вважати спробу анексії Норвегією Землі Королеви Мод та інших територій в Антарктиці. Як вказує Уряд Норвегії у офіційній Білій книзі 32 (2014-2015) [23] щодо володінь Норвегії у тому регіоні, Норвегія саме «анексувала» острів Бове у 1928 році, острів Петра І в 1931 році та Землю Королеви Мод у 1939 році.

Примітно, що суверенітет Норвегії над безлюдним островом Бове не оспорюється іншими державами й міжнародними організаціями, а інші територіальні претензії Норвегії відхиляються через їх охоплення Договором про Антарктику 1959 року. Але це не завадило Норвегії заявити 12 червня 2015 року про нове поширення власних територіальних претензій в Антарктиді, які тепер охоплюють не тільки заявлену Землю Королеви Мод у 1939 році, але й територію (сектор) від цієї претензії до Південного полюсу [24]. Вказані територіальні претензії Норвегії, тобто вчинена нею спроба анексії, визнаються серед іншого Австралією, Францією, Новою Зеландією та Великобританією. Цей приклад свідчить, що існують ситуації анексії чи її спроби, які вживаються без застосування сили чи погрози силою (Норвегія прагне анексувати terra nullus), а тому, поза оцінкою їх правомірності, не є міжнародним злочином, адже не є агресією.

За таких умов не вжиття терміну «анексія» щодо Криму у низці актів міжнародних організацій, насамперед ООН, узагалі не слід вважати чимось специфічним, таке не вжиття не впливає на оцінку дій РФ та тим більше на статус Криму як території України. Зокрема такої згадки не містить резолюція ГА ООН 68/262 від 2014 року «Територіальна цілісність України» [25], не вживають термін «анексія» тематичні щорічні резолюції ГА ООН щодо мілітаризації Криму та частин Чорного і Азовського морів 73/194 2018 року та 74/17 2019 року [26]. Так саме резолюції ГА ООН 71/205 2016 року [27] та 72/190 2017 року [28], присвячені порушенням прав людини в Криму, не вживали терміну «анексія».

Водночас ситуація змінилася після включення цього терміну до наступної щорічної резолюції ГА ООН щодо прав людини в Криму 73/263 2018 року, у статті 3 якої ГА ООН засуджує усі спроби РФ «легітимізувати чи нормалізувати» (англ. «legitimize or normalize») «спробу (замах) анексії Криму» (англ. «attempted annexation of Crimea») включаючи автоматичне поширення «російського громадянства» та протиправні «виборчі компанії» [29].

Подібну норму містила й наступна резолюція ГА ООН щодо прав людини в Криму 74/168 від 2019 року, яка у статті 3 засуджувала усі спроби РФ легітимізувати чи нормалізувати спробу (замах) анексії Криму, додавши до складових таких спроб зміну демографічного складу населення Криму [30]. Водночас ці резолюції вживали термін «окупація Криму» та «держава, що окупує» щодо РФ, констатуючи, що силове захоплення (англ. «seizure») Криму силою є неправомірним та є порушенням міжнародного права, наголошуючи що «ці території мають бути невідкладно повернуті». Подібні тези містить й резолюція ГА ООН 75/192 2020 року [31].

Отже резолюції ГА ООН щодо Криму вживають насамперед категорію окупованої території. Водночас із 2018 року у цих актах згадується спроба (замах) анексії Криму. Якщо класифікувати ці діяння РФ щодо розібраних вище форм анексії, то слід однозначно стверджувати, що це може бути лише спроба анексії, а не анексія як така, адже не існуючий «суверенітет» РФ над Кримом не визнаний міжнародними організаціями, державами світу та Україною. Тому бажане РФ «приєднання» Криму до РФ, а отже й нібито «анексія Криму» не відбулася. Водночас ці діяння РФ тоді можуть бути лише спробою часткової анексії та водночас – спробою анексії із застосуванням сили.

Оскільки застосування сили проти України під час такої спроби анексії відбулося та було неправомірним, то така спроба анексії з боку РФ є елементом (складовою) міжнародного злочину агресії, відображеним у згаданій резолюції ГА ООН 3314 (XXIX) 1974 року (на яку серед іншого посилаються й «кримські» резолюції ГА ООН) та відповідно – у нової редакції Римського статуту. Отже така спроба анексії є складовою міжнародного злочину; тому українською мовою, зважаючи на традиційну кримінально-правову термінологію, вбачається за доцільне вжиття щодо оцінки діянь РФ стосовно Криму саме категорії «замах на анексію».

Таке вжиття можливо не стільки щодо правового режиму Криму, який згідно міжнародного права та національного законодавства є тимчасово окупованою територією України, а насамперед стосовно характеристики елементів діянь РФ щодо Криму. Вжиття щодо дій РФ щодо Криму категорії «анексія» (а не «спроба анексії» чи «замах на анексію») дійсно є недопустимим як у законодавстві та міжнародних актах так й на рівні політичних заяв чи доктрини. Питання вжиття терміну «замах на анексію» у рішеннях міжнародних судів, арбітражів та трибуналів щодо Криму має стати предметом нових досліджень.

Джерела

1. https://pravoua.com.ua/ua/store/pravoukr/pravo_2020_11/pravo_2020_11_s2/

2. https://journals.indexcopernicus.com/api/file/viewByFileId/421696.pdf

3. https://mtot.gov.ua/ua/termin-aneksija-hibni-po-vidnoshennju-do-krimu-ta-superechit-ukraiinskomu-zakonodavstvu

4. https://dictionary.cambridge.org/dictionary/english/annexation

5. https://undocs.org/en/A/RES/3314(XXIX)

6. https://asp.icc-cpi.int/iccdocs/asp_docs/Resolutions/RC-Res.6-ENG.pdf

7. https://www.un.org/en/ga/search/view_doc.asp?symbol=S/5033

8. http://www.commonlii.org/in/other/treaties/INTSer/1974/53.html

9. https://undocs.org/en/A/RES/74/103

10. https://unispal.un.org/UNISPAL.NSF/0/DDE590C6FF232007852560DF0065FDDB

11. https://undocs.org/en/S/RES/2334%20(2016)

12. https://undocs.org/S/RES/389(1976)

13. https://documents-dds-ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/N96/134/14/pdf/N9613414.pdf 

14. https://undocs.org/en/A/RES/74/89

15. https://undocs.org/en/A/RES/74/90

16. https://undocs.org/en/A/RES/74/97

17. https://www.europarl.europa.eu/doceo/document/B-7-2010-0679_EN.html

18. https://op.europa.eu/en/publication-detail/-/publication/21397d7a-912f-4da2-aecb-8fa2a9332370/language-en

19. https://www.wsws.org/en/articles/2020/12/14/isra-d14.html

20. https://digitallibrary.un.org/record/96073/files/S_21471-EN.pdf

21. https://digitallibrary.un.org/record/102245

22. https://digitallibrary.un.org/record/94573

23. https://www.regjeringen.no/en/dokumenter/meld.-st.-32-20142015/id2415997/sec3

24. https://www.worldstatesmen.org/Queen_Maude_Land.html

25. https://undocs.org/en/A/RES/68/262

26. https://undocs.org/en/A/RES/74/17

27. https://undocs.org/en/A/RES/71/205

28. https://undocs.org/en/A/RES/72/190

29. https://undocs.org/en/A/RES/73/263

30. https://undocs.org/en/A/RES/74/168

31. https://undocs.org/en/A/75/PV.46