доцент Андрій Чвалюк

Питання посягань Російської Федерації (РФ) на територіальну цілісність України не розглядалося експертами до лютого 2014 року, коли озброєні військові без розпізнавальних знаків з’явилися на території Криму. Навіть перспектива військового вторгнення вважалася неможливою через наявність Меморандуму про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року [1], Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і РФ 1997 року [2]. За таких умов тепер ми вже маємо можливість простежити зв’язок між постійними утисками України з боку РФ й кінцевою метою країни-агресора, надати таким утискам правову кваліфікацію.

Озвучені територіальні претензії РФ до України беруть свій формальний початок ще з 7 грудня 1992 року, коли VII З’їзд народних депутатів РФ доручив Верховній Раді РФ «розглянути питання про статус міста Севастополя». За відповідне протокольне доручення проголосувало 793 депутата з 835 присутніх, проти – 25, утрималися – 17 і 4 не голосували [3]. Виконуючи це доручення, Верховна Рада РФ 9 липня 1993 року розглянула «питання про статус Севастополя», та більшістю в 166 голосів [4] проголосила місто нібито територією Росії через «підтвердження» «російського федерального статусу» міста в межах міського округу на грудень 1991 року, та доручила розробити відповідні поправки до російської радянської конституції 1978 року, що діяла в РФ на той момент.

Відповідні рішення викликали різку негативну реакцію української влади. Президія Верховної Ради України 9 грудня 1992 року розцінила рішення російського З’їзду по Севастополю як «чергову відверту спробу висунення територіальних претензій до України, грубе порушення духу і букви ратифікованих Верховною Радою Росії угод» і заявила, що «місто Севастополь є невід’ємною частиною України, і тому його статус може бути змінений лише Україною, а не іншою державою» [5]. Президент України Леонід Кравчук публічно охарактеризував рішення Верховної Ради РФ про Севастополь як замах на територіальну цілісність України і порушення Росією своїх міжнародних зобов’язань [6].

Пізніше Верховна Рада України оголосила цю постанову російського парламенту такою, що не породжує правових наслідків щодо України і запропонувала Верховній Раді РФ її скасувати. Після того, як на бік України, у справі захисту своєї територіальної цілісності, стала Рада Безпеки ООН, російська виконавча влада відмежувалася від рішення Верховної Ради РФ по Севастополю. Президент Росії Борис Єльцин заявив, що йому «соромно за це рішення» та треба «поступово та спокійно вирішувати проблеми Чорноморського флоту і його міста-бази» [7]. Але через певний час, РФ знову повернулася до питання суверенітету над Севастополем. 

Відзначимо, що 24 жовтня 1996 року Державна Дума РФ в своєму зверненні до Верховної Ради України заявила, що нібито «на підставі Указу Президії Верховної Ради Російської РФСР від 29 жовтня 1948 року» Росія зберегла «право здійснювати державний суверенітет над Севастополем» [8]. 5 грудня 1996 року від Ради Федерації РФ почали надходити звинувачення, що нібито «російська державність піддається випробуванням на міцність», «яскравим підтвердженням» чого було вказане на нібито «проблему статусу міста Севастополя», як «предмету розбіжностей» між РФ та Україною [9]. Рада Федерації також «висловила стурбованість» тим, що «Українська сторона всупереч об’єктивній реальності не бажає обговорювати на переговорах питання про російський статус міста Севастополя» [10]. З подібних формулювань стає зрозумілим, що для себе РФ вже публічно «визначила» в односторонньому порядку «приналежність Севастополя до РФ» й зайняла позицію, за якою «залишилося лише переконати у цьому Україну».

Також ще 1992 роком датуються й широкомасштабні фактичні недружні дії РФ проти України, спрямовані не те, щоб не ділитися Чорноморським флотом. Перший заступник Головнокомадуючого ВМФ РФ Іван Капітанець тоді видав наказ, за яким «до офіцерів, мічманів, прапорщиків, що створюють нездорову обстановку в військових колективах, схильних до зради Батьківщині і прийняття присяги на вірність Україні, застосовувати суворий заходи впливу аж до звільнення із займаної посади і звільнення зі служби». Побоювання влади РФ були «небезпідставними».

Зокрема, 21 липня 1992 року сторожовий корабель «СКР-112», піднявши український прапор, здійснив перехід з Кримської бази (Донузлав) в Одесу. Протягом восьмигодинного переходу корабель переслідували направлені з командного пункту Чорноморського флоту РФ кораблі, застосовуючи попереджувальний артилерійський вогонь та намагаючись висадити на судно групу захоплення. На підтримку «СКР-112» командування Збройних сил України спрямувало українські винищувач та прикордонні катери. Перед загрозою бойового зіткнення російські моряки тоді не стали виконувати наказ штабу ЧФ зупинити корабель «за будь-яку ціну».

Інший резонансний випадок трапився в кінці 1993 року, коли відбулися перші спільні навчання ВМС України з вітчизняними військово-повітряними силами. Тоді флагман українського флоту, фрегат «Гетьман Сагайдачний», який повертався з навчань, виявив, що його не пускають на власну базу ВМС України у Севастополі. Росіяни тоді закрили бонові ворота, щоб змусити українські кораблі піти з Севастополя. З початку січня 1994 року за наказом штабу російського ЧФ почали відключати навігаційні вогні та світлові знаки в північно-східній частині Чорного моря. Судноплавство до портів України стало неможливим [11].

Додамо, що відключення навігаційної індикації відноситься до системи заходів, що вживаються під час збройного конфлікту з метою припинення доступу до морського узбережжя противника, тобто морської блокади. Й тільки той факт, що відкритого збройного конфлікту у той час між Україною та Росією не було, не дозволило кваліфікувати ці дії Росії як міжнародний злочин передбачений пунктом «с» статті 3 резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року [12].

Відповідних прикладів, коли російська влада підсилювала свої вимоги щодо України з питань перебування власних збройних сил в Криму військовими засобами, можна навести багато. Активізацію посягань РФ на частину території України можна датувати 29 вересня 2003 року, коли нібито «влада Краснодарського краю» почала будівництво дамби від Таманського півострова в бік Керчі до прикордонного острова Тузла, мотивувавши свої кроки нібито потребою запобігання розмивання берегової смуги Таманського півострова та потребою вирішення нібито екологічних проблем.

Дослідники констатують [13], що фактично метою будівництва дамби було вчинення тиску на Україну з метою врегулювання статусу Керченської протоки та Азовського моря на зручних РФ умовах. Зокрема, добудована дамба й наступна зміна статусу острова Тузла позбавляла б Україну фактичної можливості стягувати плату за прохід по судноплавному Керч-Єнікальському каналу, зокрема й з російських кораблів. Вигода для РФ, за такого варіанту розвитку подій, мала б потрійний характер: вагома зовнішньополітична перемога, економія бюджетних коштів та вільний прохід у протоці своїх кораблів.

Економіст та політолог Андрій Ілларіонов представляв Атлантичній раді США своє дослідження, за яким спроба анексії Криму була результатом планомірних багаторічних особистих зусиль глави Росії. Політолог зазначав, що «пробна» війна Кремля з Україною почалася саме з конфлікту навколо острова Тузла у 2003 році [14]. Погоджуючись у цілому з такими висновками, вважаємо за доцільне навести ще кілька прикладів, коли РФ своїми діями чинила тиск на Україну з метою послаблення останньої, примушення до вчинення певних дій та усунення перешкод для майбутнього військового вторгнення на її територію.

Серед іншого слід вказати на застосування проти України засобів політичного тиску з метою створення проросійської коаліції у Парламенті та виборів проросійського президента. Протягом 2005-2010 років вплив зовнішнього чинника у політичну систему України аналітики визначали як високий. Він виявлявся у фінансовій підтримці з боку РФ (різними каналами) «проросійських» політичних партій та громадських організацій в Україні, насамперед, в Криму, у безпосередньому оприлюдненні вищими владними особами РФ їх політичних симпатій щодо українських політичних сил та окремих політиків, у діяльності російських «фахівців» з політичних технологій у передвиборних штабах вітчизняних політичних сил і кандидатів у Президенти [15].

Щодо численних прикладів відкритої підтримки РФ колишніх опозиційних, а потім переформатованих через дискредитацію чи законодавчу заборону їх діяльності проросійських політичних сил на кшталт «Партії регіонів» або «Комуністичної партії України» згадував й професор Олександр Задорожній [16]. Саме завдяки втручанню РФ, із застосуванням засобів фінансування та агентури спецслужб, провідні політичні сили України у цей період умовно поділилися на дві групи: «прозахідні» та «проросійські» (прихильники економічної, політичної та соціокультурної інтеграції з Росією) [17].

Наступні наслідки цього поділу ми відчуваємо дотепер. На прикладі Криму можна побачити, що РФ утворювала на території півострова партії та інші організації, на кшталт партії «Русскоє єдінство», яку очолював представник кримінального світу Сергій Аксьонов, нинішній «глава» «Республіки Крим». Ця партія набрала в 2010 році на виборах до Верховної Ради АР Крим трохи більше 4 % голосів, однак свою деструктивну роль у 2014 році вона відіграла на всі 100 %.

Шлях створення «Русского єдінства» починається в 2008 році після з’єднання декількох кримських проросійських організацій. У цю партію увійшли представники «Російської общини Криму», яка була РФ включена до президії «Міжнародної ради російських співвітчизників», створеного в 2002 році за сприяння уряду міста Москви. Роком пізніше «Російську общину Криму» очолив Сергій Цеков, який у системі окупантської «влади» з 2014 року був призначений «заступником» Аксьонова, а з 2016 року став «членом Ради Федерації» РФ.

Також до партії «Русскоє єдінство» влилися і члени організації «Севастополь-Крим-Росія», двох представників яких, Валерія Под’ячого та Семена Клюєва, в 2011 році було засуджене до трьох років умовно за посягання на територіальну цілісність України,у зв’язку з їх публічними закликами приєднати Крим до РФ. Ці засуджені в січні 2008 року вимагали, щоб Верховна Рада АР Крим прийняла рішення про приєднання півострова до РФ [18]. При цьому РФ здійснювала через такі структури як «Міжнародна рада російських співвітчизників» багаторічну підтримку подібних агітаторів. За таких умов провести паралель між відповідною підривною діяльністю «активістів» та агресивними планами РФ стало можливим лише за фактом вчинених агресором дій з окупації Криму.

Слід звернути увагу й на застосування проти України засобів економічного (торгівельного) тиску з метою недопущення європейської інтеграції. За даними Федерації роботодавців України, з 14 серпня 2013 року митна служба Росії включила до переліку «ризикових» всіх без винятку українських імпортерів, що фактично на невизначений час блокувало поставку товарів з України. Ряд компаній, у тому числі кримська «Inkerman International» публічно заявляли про наявність проблем з митним оформленням їх товарів на кордоні з РФ. Офіційно додаткових торговельних обмежень Росія не вводила, але з серпня 2013 року відносно української продукції почали проводитися додаткові заходи з митного контролю,які раніше не застосовувалися (суцільний огляд з переваженням; відбори проб, в результаті яких порушується цілісність продукції; масові перевірки достовірності сертифікатів походження імпортованої з України продукції з подальшою їх відправкою на експертизу до Москви).

Отже, перемежовуючи «батіг та пряник», РФ багато років поспіль досягала потрібного їй результату, примушуючи України рухатися не за власним шляхом, а за «імперським» планом Росії. Прикладом інформаційного тиску РФ, що вчинювався до 2014 р., можна вважати періодичні заяви підконтрольних владі РФ інформагентств про нібито репресії населення України, зокрема, його російськомовної частини, етнічних росіян та вірян окремих конфесій у Криму. МЗС РФ з метою здійснення тиску на нашу державу періодично видає «Білі книги порушень прав людини і принципу верховенства права в Україні» [19]. Такими діями РФ намагається привчити світ сприймати Україну виключно через призму російського бачення.

Варто відзначити, що РФ як до 2013 року так й до сьогоднішнього дня фактично не розглядала та не розглядає Україну самостійною державою, утворену суверенним народом, натомість розглядає її як частину так званого «руського миру». Керівництво РФ не лише ніколи не сприймало національну владу українців всерйоз як зовнішнього партнера, але й послідовно просувало серед політиків, дипломатів та бізнесменів третіх країн наративи політики наддержав та розподілу сфер впливу, із баченням України як «об’єкту» та «другорядного фактору відносин» інших держав з РФ, а ніяк не самостійним суб’єктом міжнародних відносин [20].

Зокрема у 2008 році, за шість років до спроби анексії Криму, під час зустрічі з президентом США Джорджем Бушем, Володимир Путін публічно заявив про те, що нібито половина території України є «споконвічно російськими землями» [14]. Фактично він пригрозив, що РФ може почати відторгнення Криму та Східної України. Письмового підтвердження подібних заяв Путіна не було, однак вже на наступний день ряд російських політологів і експертів в ефірі російських телеканалів заговорили про те, що вступ України в НАТО загрожує розвалом країни, і саме тому Україна ніколи не вступить в НАТО. Таким чином, погрози Путіна отримали розвиток. Зазначені висловлювання дійсно могли мати характер психологічної підготовки інших світових лідерів до майбутніх подій в Україні.

Таким чином РФ заради тиску на Україну до 2014 року була готова жертвувати економічною вигодою заради утвердження політичної переваги, застосовувала різноманітні засоби впливу на Україну, насамперед відкрито, коли про застосування відповідних заходів тиску керманичі РФ повідомляли публічно. У окремих випадках погрози передавалися через другорядних чиновників й публічно владою РФ формально спростовувалися. За таких умов тиск, який РФ чинила на Україну, відбувався з метою послаблення останньої та примушення України до вчинення певних дій, що мали наблизити та полегшити плани РФ щодо запланованої агресії проти України. Послідовне вчинення РФ тиску на важливі галузі економіки, а також різноманітні спроби дестабілізації з боку РФ соціально-політичного життя України свідчить про явні, грубі та систематичні порушення РФ основоположних принципів міжнародного права, зокрема кодифікованих у резолюції Генеральної асамблеї ООН 2625 (XXV) 1970 року [21], а також Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і РФ від 1997 року, у рамках якого сторони домовлялися не використовувати «економічні та інші способи тиску» [2].

Також варто вказати на те, що описані вище порушення РФ посягають на принцип потреби утримання у міжнародних відносинах від погрози силою та її застосування проти територіальної цілісності, політичної незалежності або іншим шляхом (пункт «а» Преамбули Резолюції 2625 (XXV) Генеральної Асамблеї ООН). Також тиск РФ на Україну до 2014 року порушував принцип невтручання у справи, що становлять внутрішню компетенцію держави (пункт «с» Преамбули), а також не відповідав принципу обов’язковості співробітництва держав між собою на підставах статуту ООН та принципу суверенної рівності держав (пункт «d» Преамбули). Аналіз змісту наведених порушень міжнародного права РФ свідчить про безперечний характер ознак підготовки РФ до агресії проти України, як до вчинення міжнародного злочину агресії, визначеного у статті 3 резолюції Генеральної асамблеї ООН 3314 (ХХIХ) 1974 року [12].

Обсяг статті не дозволив нам охопити всю проблематику посягань РФ на територіальну цілісність України. Зокрема мають бути окремо висвітлені: масове ігнорування окремими юридичними особами РФ міжнародної практики щодо сплати встановлених канальних зборів за прохід Керч-Єнікальським каналом; проросійська діяльність «президента Республіки Крим» Юрія Мєшкова, що полягала у провадженні курсу на максимальне зближення з Росією; призначення у 1993-1995 роках громадян РФ на керівні посади уряду кримської автономії; захоплення будівель у Севастополі представниками «Націонал-більшовицької партії Росії», з підняттям російського прапору та розкиданням листівок з вимогою «повернути місто Росії»; незаконне використання ЧФ РФ земель і об’єктів, не передбачене Угодою між Урядом України і Урядом РФ від 28 травня 1997 року, а також незаконне використання РФ в Україні засобів навігаційного обладнання, об’єктів та інфраструктури Гідрографічної служби; порушення режиму переміщення зброї та перевищення встановлених обмежень щодо базування Чорноморського флоту РФ у Криму.

Отже створення вичерпного переліку посягань РФ на територіальну цілісність України до 2014 року, а також правова кваліфікація агресивних дій РФ проти України з лютого 2014 року мають стати предметом окремих досліджень [22].

Джерела

1. Про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї: Меморандум від 05.12.1994 р.

2. Про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією: Договір від 31.05.1997 р.

3. Седьмой Съезд народных депутатов Российской Федерации, 1-14 декабря 1992 года: стенографический отчёт: в 4 т. М., 1993. Т. 2. 592 с.

4. Schmemann S. Russian Parliament Votes a Claim to Ukrainian Port of Sevastopol. The New York Times. July 10. 1993.

5. Про Заяву Президії Верховної Ради України у зв’язку з дорученням VII з’їзду народних депутатів Російської Федерації щодо розгляду питання про статус міста Севастополя: постанова Президії Верховної Ради України від 9 грудня 1992 р.

6. Про постанову Верховної Ради Російської Федерації «Про статус міста Севастополя»: постанова Верховної Ради України від 14 липня 1993 р. № 3378-XII.

7. Предварительный стенографический отчет о 3256-м заседании Совета Безопасности ООН. 20 июля 1993 г. URL: https://undocs.org/ru/S/PV.3256

8. Об обращении Государственной Думы Федерального Собрания Российской Федерации «К Верховному Совету Украины в связи с принятием Государственной Думой Федерального Собрания Российской Федерации Федерального закона «О прекращении раздела Черноморского флота»: постановление Государственной Думы Федерального Собрания РФ от 24 октября 1996 г. № 747-II.

9. О статусе города Севастополя: Обращение Совета Федерации Федерального Собрания РФ от 5 декабря 1996 г. № 405-СФ. URL: http://council.gov.ru/activity/documents/5206/

10. О комиссии Совета Федерации по подготовке вопроса о правовом статусе города Севастополя: Постановление Совета Федерации Федерального Собрания РФ от 05 декабря 1996 г. № 404-СФ. URL: http://council.gov.ru/activity/documents/5207/

11. Мезенцев Я. Как делили Черноморский флот Украина и Россия: едва не дошло до войны. URL: http://argumentua.com/stati/kak-delili-chernomorskii-flot-ukraina-i-rossiya-edva-ne-doshlo-do-voiny

12. Определение агрессии: Резолюция 3314 (ХХIХ) Генеральной Ассамблеи ООН от 14 декабря 1974 г. URL: https://www.un.org/ru/documents/decl_conv/conventions/aggression.shtml

13. Илларионов Андрей. Бывший советник Путина: конфликт вокруг Тузлы стал пробной войной Кремля с Украиной. URL: https://ru.krymr.com/a/news/26946461.html

14. Аленичев В. Ситуация в Украине – это не кризис, а война. URL: https://www.golos-ameriki.ru/a/ukraine-crisis-is-war/2711538.html

15. Якименко Ю., Литвиненко О. Регіональні особливості ідейно-політичних орієнтацій громадян в контексті виборчої кампанії – 2006. Національна безпека і оборона. 2006. №1. С. 2-18.

16. Задорожній О. В. Порушення агресивною війною Російської Федерації проти України основних принципів міжнародного права. К., 2015. 712 с.

17. Трансформація партійної системи: український досвід у європейському контексті / за ред. Ю. Якименка. К., 2017. 428 с.

18. Вагнер А. Сепаратизм на Украине: история болезни. URL: https://www.svoboda.org/a/25422661.html

19. Белая книга нарушений прав человека и принципа верховенства права на Украине (ноябрь 2013 – март 2014 гг.). МИД РФ. URL: https://www.mid.ru/documents/10180/393dd390-e9d0-47a1-b70b-b0c5e721a120?t=1406667605479

20. Каппелер А. Нерівні брати. Українці та росіяни від середньовіччя до сучасності. Чернівці, 2018. 320 с.

21. Декларация о принципах международного права, касающихся дружественных отношений и сотрудничества между государствами в соответствии с Уставом Организации Объединенных Наций: Резолюция 2625 (XXV) Генеральной Ассамблеи ООН от 24 октября 1970 г. URL: https://www.un.org/ru/documents/decl_conv/declarations/intlaw_principles.shtml

22. https://pravoua.com.ua/ua/store/pravoukr/pravo_2020_11/pravo_2020_11_s1/